Розділ 10

Маста[29] марману[30] боялися, лякали ними дітей і поважали за військові вміння і зневагу до смерті. Коли в гніві, вбиває людину – дослівний переклад звання того кочівника, що вбили ми з Авасієм. Напевно, подібних до нього пізніше вікінги називатимуть берсерками, а самих датчан, шведів і норвежців вже наші предки – мурманами, що дуже схоже на сколотське марману – вбивця людей. Може, це й простий збіг, а може – генетична пам'ять протослов'ян, що ховалися лісами під час набігу сколотів - марману.

Маста марману – лютий вбивця скальпував своїх переможених противників, і ще з їхніх черепів робив чаші, щоб, попиваючи з них вино, згадувати про славні перемоги. Цьому, щоправда, не пощастило зустріти на своєму шляху людину, яка нічого не знала про репутацію номада-андрофага, тобто мене. І чаші з голів його переможених  противників тепер доведеться робити мені, як, власне, і з його голови, яку Авасій з належною повагою, як учасник акта домінування, відрізав і нанизав на ремінь, приєднавши до трофеїв колекції номада.

Який же був мій стан, коли вранці Авасій підвів мені Рижика в вуздечці, прикрашеній людськими скальпами і бронзовими нащочниками химерної форми, з дзьобатим наносником, що стирчить як ріг носорога на добродушній морді мого коня і з тією попоною на його спині? Хіба що на одну голову на ній побільшало! Здивування? Звісно, ​​я здивувався! Адже тоді нічого не знав ні про мармана, ні про те, що він ще й маста.

Тоді під захопленими поглядами хлопців і самого Арістида я, одягнувши шолом, злетів на спину Рижика, вирішивши почекати з питаннями. Фароат у мені тріумфував, і мені здавалося, чому б і ні…

Цікавість привела мене до Арістіда. Еллін якраз прогулювався навколо свого візка. У дорозі нам уже не раз доводилося спілкуватися, торговець виявився для мене джерелом безцінної інформації. Він розповів, що у Афінах кланятися чи кивати головою на знак вітання вважалося поганим тоном. Тиснути руки можна в особливих випадках, якщо приносиш клятву або в моменти особливо урочистих прощань. Зазвичай друзі вітають одне одного словом "хайре", що означає "радуйся". Я ж звернувся до нього, як вимагав етикет:

- Бажаю вітати, працюй і процвітай!

– Хайре, – відповів грек.

- Скажи, Арістіде, про що номад питав тебе перед смертю?

- Він сказав, що йому подобаються мої штани.

Виходить, я вбив сколота царської крові і його слуг за те, що мій наймач мало не обробив ті самі штани?! А як тепер мені уникнути покарання за злочин? Виявилося просто. Навіть Фароат знав, що пазака чи ардар зазвичай призначає день суду. І для залучення когось до відповіді потрібно, щоб обвинувач зажадав зробити це. У моєму випадку все було набагато гірше!

Надвечір, прислухаючись протягом дня до розмов погоничів, я вже уявляв, у що вляпався.

Старий, з рваним шрамом через все підборіддя, ніби потрапив він у сталевий зашморг і виривався, погонич тлумачив молодому кирпатому, вихрастому, але вже з бронзовою сережкою-грибом у вусі.

- Од[31] марману вселився в молодого ардара. Тепер страшний голод по людській крові снуватиме за його кишками, поки він не вб'є когось і не з'їсть його серце!

Сопленосий простодушно слухав примудрений досвід товариша і поглядав на мене вже з побоюванням.

Ту страшилку я почув випадково, проїжджаючи повз підводи, якою правил сколот зі шрамом на підборідді, а ввечері, вмостившись під візком подрімати на годинку, дізнався ще одну з приводу моєї долі. А якщо бути точніше, то сколотська бахта можна перекласти і як доля, і як щастя [32].

«…тепер нашому ардару доведеться прийняти не один виклик: адже кожен помітить його молодість, побачить і голови, здобуті в бою, і скальпи…»

Володар таємничого голосу мав рацію. Ще через два переходи ми заночували біля селища. Тепер сиджу перед таким же павичем, що й упокоєний нами три дні тому, міряюся поглядами і, правду кажучи, - очкую.

***

Вночі пролився на суху землю дощ. Потоки води обрушувалися з небес до ранку, а коли ми висунулися, дорога вже не припадала пилом, а пахла петрикором, так греки називали запах землі після дощу, бруд налипав на колеса, і вибоїни, непомітні вчора, тепер до країв заповнені брудною водою, стали серйозною перешкодою для возів. Просувалися ми куди повільніше, ніж звичайно. Ковили скінчилися, почалися ярки та балочки, зарослі високою травою та чагарником.

На заході сонця червоною смугою блиснула річка, зазеленіли прибережний очерет і осока, зашелестіли на грайливому вітрі. З цього боку річки темніли смуги розораної землі. На протилежному березі продовжувався безмежний незайманий степ. Сколот-орач був мудрий, знав, що вода стане природною перепоною від пожежі, потрав та інших бід, що загрожують хлібним посівам з боку дикого поля.

Незабаром я побачив гребінець частоколу, яким селище, що стояло на пагорбі, відокремилося від материка. Сам мисок із трьох боків оточувала річка. Потім помітив, що й біля річки жовтіють солом'яні дахи. Як і скрізь у цьому світі, у зміцненні жили заможні сім'ї та старійшини, поза укріпленнями – решта, на околицях – біднота.

Караван спустився у балку з струмком і, виринувши з неї, одразу опинився на околиці селища. Пахнуло димом, загавкали собаки. Декілька сірих сліпих стін мазаних хатин і насуплені на них зітлілі очеретяні дахи. Людей не видно, тільки кудлатий собака, вимазаний брудом, глухо гарчав на незнайомих людей, ховаючись за тином з ліщини, що напів розвалився. За першою хатиною йшла друга, третя... Усюди гній, поламані огорожі та сліди злиднів.

Чим ближче ми під'їжджали до частоколу, тим більшими і охайнішими ставали будиночки, з'явилися надвірні споруди. Ішли чоловіки у повстяних ковпаках, різнокольорових штанях і сірих сорочках до колін. Жінки несли глеки з водою та кошики, прикриті дерюгою. Вони були одягнені в такі самі сорочки, як і чоловіки, тільки до п'ят і з вишивками на рукавах та грудях. Вони, побачивши мене, і закричали. Кинувши свою поклажу на землю, побігли до дитинця. Чоловіки не пішли за ними, але похмурі погляди спідлоба, сокири та мотики в руках багато про що мені говорили.