Розділ 12 На нулі

На війні, де на одному боці був ворог, що міг щомиті забрати життя, а на іншому — мій внутрішній ворог, який не хотів убити відразу, а робив це повільно, я відчував: ця війна всередині мене зачепила багатьох.

З моменту, як я ступив на підніжку того автобуса, що віз мене в невідомість, минуло майже два роки.

За цей час холод, втома та моральне виснаження дали своє, і не лише мені, а й рідним, які щохвилини переживали й боялися телефонного дзвінка, з іншого боку якого могли сказати: «Вашого сина вже немає».

У цей момент постало питання: як з цим бути? Далі чекати дзвінка? Чи спробувати щось зробити для мого звільнення? Ми з рідними спробували. І в нас вийшло!

Буквально за кілька місяців ми зібрали всі необхідні документи та відправили в частину.

На наше здивування, все пройшло швидко та вдало. Хоча ми в це не вірили — навіть колеги казали, що це розтягнеться на місяці або й роки.

Мабуть, батьківська віра була сильнішою за будь-які обставини.

Усе пройшло повз мене, як у тумані.

Рідні витягли мене з війни, сподіваючись, що вдома я знайду спокій, але я привіз війну з собою.

Саме тоді, під час усіх цих подій, стався момент, який міг змінити все.

Я виграв п’ятсот тисяч гривень.

Пів мільйона. Сума, якою можна було закрити всі борги: перед батьками, знайомими, ломбардами. Я міг повернути собі ім’я, а матері — спокій.

Я на мить зупинився і подумав: «Все, шлях закінчено».

Але в той момент не було того відчуття, якого я прагнув. Здавалося б, гроші на картці. Мої. Що може статися?

Я не віддав ні копійки. Не купив нічого доньці, не допоміг батькам.

За лічені дні програв усе до останньої гривні. І коли рахунок знову показав «0», я відчув полегшення.

Лише тоді я зрозумів: суть гри — не виграш, а процес, у якого один кінець, і я підсвідомо на нього чекав.

Адже я не бачив у тих грошах свободу — я бачив у них лише паливо.

Я повернувся з війни.

Рідні раділи, в очах матері вперше за довгий час з'явився спокій, а батько нарешті зміг видихнути.

Вони бачили в мені того, хто нарешті вдома, хто вижив.

Але всередині мене стояв глухий дзвін.

Я боявся сказати: «Я вільний», бо відчував себе порожнім.

Депресія накрила такою вагою, що здавалося, я досі на тій лінії фронту, просто зараз вона проходить не по землі, а крізь мою кімнату.

Я сидів і дивився на них, розуміючи, яка ціна мого життя.

Це було не про гроші, які я розвіяв за вітром, а про ту невидиму безодню, яку мені довелося привезти з собою.

Я знав: справжня війна зараз почнеться тут, всередині, і це буде найважчий бій, у якому мені доведеться перемогти самому.

---

​Бути "на нулі" — це кінець чи можливість почати все спочатку?

Як ви думаєте, що допомагає людині піднятися, коли всередині випалена земля?

Поділіться своїми думками.

Дякую що читаєте!