Розділ 11 Війна як порятунок

Двадцять четверте лютого. На годиннику - четверта ранку.

Шум ракет, вибухи, паніка...

Розпочалось повномасштабне вторгнення.

Світ цивільних правил перестав існувати.

Для когось війна стала кінцем, а для мене — шансом зупинити це все.

На той момент я перебував у стані повного морального розпаду.

Будучи вдома, мене накрило відчуття безпорадності.

Я дорослий чоловік, який дійшов до такого стану, а тут — війна. Що я можу зробити для захисту рідних? В той момент мене мучило сильне відчуття провини.

В один з вечорів я подумав: «Може це дійсно мій шанс все спокутувати?»

Вже наступного дня я був у місцевому військоматі, де написав заяву про згоду вступити до війська.

Через десять днів я пішов добровольцем захищати країну.

Рідні мовчки погодились. В глибині душі відчуваючи, що це була чергова втеча — шанс стати героєм для них, а для себе — спокутувати гріхи та нарешті відчути себе чоловіком.

На початку березня рідні проводжали мене на автобус у невідомість. Про війну ми раніше чули лише по телевізору.

Ступивши на підніжку автобуса, вперше усвідомив: ті, хто мене постійно рятував, більше не зможуть цього зробити. Тут уже не врятують.

Так я став сапером. Людина, яка не могла розібратися з мінами у власній голові, пішла розбирати їх у полях.

На перших порах я приїздив у звільнення, на зеленому пікапі. Це був приїзд героя. Усе село знало, чекало. А коли я їхав назад, пікап до даху був забитий ласощами.

Я відчував, що роблю щось важливе. Рідні пишалися мною.

Згодом гостинці змінилися тисячею кілометрів від дому та справжньою лінією зіткнення.

Я бачив усе: кров, смерть холод...

Дуже добре пам’ятаю свій перший досвід: переді мною міна. Мить — і ти або герой, або ніщо. Тиша. Дихання завмирає. Це відчуття ризику настільки гостре, що воно перекриває спрагу до азарту в іграх.

Парадокс, але саме там я відчув себе вільним.

Я думав: «Гірше війни вже бути не може». У тих окопах, коли я вимикав телефон і на чотири дні йшов у «сіру зону», борги переставали існувати. Колектори, сором, махінації залишалися в іншому всесвіті.

Там був тільки я і смерть. Фізична смерть виявилася менш страшною за ту смерть душі, яку я переживав у цивільному житті.

Виявилося, що на полі бою ціною є життя, а у грі — це ціна свободи.

Щойно ми виходили на ротацію і в руках з’являвся телефон — демон прокидався.

Вдень я був героєм на передку, а ввечері в бліндажі перетворювався на «проблемного чувака», який шукав, у кого б перехопити грошей до зарплати.

Я знову маніпулював тим, що я на війні. Тавро гравця палило мене сильніше за ворожу артилерію.

Іронія в тому, що я міг розмінувати поле, але не міг розмінувати власне життя.

Цінувати життя я почав лише тоді, коли смерть повністю поглинула все навколо.

Тоді проблеми втратили значення.

Залишився лише слід і пам’ять, яку я встигну залишити по собі.

-----

Це був один із найважчих розділів для написання.

Ваша підтримка — додавання книги до бібліотеки та оцінки — дуже допомагає цій історії знаходити свого читача.

Дякую що читаєте!