Розділ 5 Привид у музеї

Саме в один із таких моментів, коли я сидів у конторі, я познайомився з ним.

Невисокий, чорнявий хлопчина, що сидів за потрісканим монітором. Він мав впевнений вигляд і помітно виділявся серед інших.

Пам’ятаю, як він першим дав мені десять гривень. Це було нормою: якщо хтось вигравав, до нього одразу зверталися інші з проханням дати «вколотися» азартом. Ці 10 гривень він запропонував сам. Можливо, відчув: перед ним той, хто згодом зможе дати більше. З часом я і сам став майстром таких маніпуляцій.

Він швидко став моїм спільником, моєю тінню.

З ним наше життя полетіло в безодню вдвічі швидше. Саме він відкрив мені двері до ломбарду, де я миттєво став «своїм». Ми знали графіки роботи та зміни всіх касирів досконало.

Я вважав себе розумним, вірив, що тримаю все під контролем. Лише зараз виникає риторичне запитання: «Навіщо?»

У той період я щиро вірив, що ми — команда. Ми жили за викривленим законом: «Одна каса — один виграш». Мій статус ревізора став головним інструментом маніпуляції.

Впевнений погляд, дорогий костюм, посвідчення державної установи — хто міг запідозрити, що цій людині гроші потрібні не на «термінову справу», а на чергову ставку? Статус інспектора відкривав будь-які двері та гаманці. Я вже не просто грав, я жив у грі.

Всі гроші я приносив у нашу спільну касу. Для напарника гра була наркотиком: він не аналізував, він просто вливав наш ресурс у монітор, поки той не показував «нуль».

Ми думали, що допомагаємо один одному вижити, а насправді — міцно тримали один одного за ноги, щоб ніхто не зміг випливти на поверхню.

Були дні, коли ми вигравали. За традицією йшли в кафе з великими вікнами на людний тротуар. Замовляли багато їжі й насолоджувалися ілюзією, ніби можемо дозволити собі все.

Поки люди за вікном кудись поспішали, ми «вирішували серйозні справи». Це була свобода в кредит, у яку я сліпо вірив.

Ми часто жартували: «Наше життя зараз — це війна». Я й не підозрював, що з часом опинюся на справжній війні зі зброєю в руках, дивлячись в обличчя смерті. Але там я вже не боятимуся. Бо раніше пройшов те, що набагато страшніше за втрату життя — я ледь не втратив душу.

Були дні, які я не забуду ніколи.

Надворі лив холодний дощ, а в кишені не було навіть на проїзд. Я не міг поїхати додому — там чекав сором. Не маючи куди йти, я прямував до краєзнавчого музею.

Уявіть цей сюрреалізм: ревізор державної інспекції у костюмі, з портфелем, годинами сидить на дивані музею серед запилених вітрин.

Я не дивився на експонати. Кожну хвилину я оновлював банківський додаток. Чекав, поки вдома, у селі, мати піде до банку і скине чергову суму «золотому сину». Я знав напам’ять дані всіх своїх карток, а кожне сповіщення про зарахування коштів було сигналом: «Ти ще живий, біжи в контору».

Я був «привидом» у костюмі, який ховався в історії від реальності та власної нікчемності.

Я майстерно маніпулював усіма, але найбільшою жертвою був я сам. Звинувачував усіх: товариша, обставини, долю.

Виявилося, що у моєму падінні не винен ніхто, крім мене.

Не товариш змушував мене вставати зранку і йти до контори — я йшов сам. Не батьки заганяли мене в кут — я просто потребував іншої реальності, де немає повчань і обов'язків.

Саме це болюче визнання власної відповідальності дало мені силу стати Скелею.

Адже допоки тривав пошук винних, я залишався піском, який розносить вітер.

Взявши провину на себе, я отримав право на свободу.