Скелет, що таки випав із шафи

Масивний чорний кросівок невідомого бренду лежав на боку, а його пара валялася по інший кінець килима з написом “ЛАСКАВО ПРОСИМО ДОДОМУ”. Ще ніколи ці слова не звучали так іронічно. Трохи далі на підлозі зі світлого паркету розкинулася чорна шкіряна куртка. Носком своїх лоферів Натан копнув кросівки, щоб пересвідчитися, що їх розмір завеликий для жіночої моделі.

Натан переступає взуття, але відразу ж зупиняється, помітивши розв’язану краватку на підлозі. Він розстібає верхній ґудзик своєї сорочки і важко ковтає клубок в горлі. Делайла не попереджувала про гостей, але і він не сказав, що повернеться раніше.

Його рука уже міцно стискає  бильця сходів, але Натан не може стриматися, щоб не заглянути в кухню. На тумбі стояла відкоркована пляшка червоного вина, але бокалів поряд не залишилося. 

Нехотя чоловік почав підійматися сходами. Він намагався переконати себе, що впевнений у тому, що його дружина зможе все пояснити. Та все ж Натан так і не роззувся в будинку і не відпускав свій портфель. 

Він ще не встиг повністю вийти на другий поверх, коли у дверях спальні з’явилася його дружина, швидкими рухами закриваючи темно-зелений мереживний пеньюар шовковим халатиком. Делайла підняла голову і завмерла. Натан не дивився на її закуйовджене волосся, не брав до уваги мереживо, що виднілося з-під низів халата, не наголошував на почервонілих щоках і темних плямах, де колись були стрілки. Він зустрів погляд її широко розкритих світлих очей і спромігся лише кивнути, ледь опустивши виголене підборіддя.

— Нейте…

Чоловік відчув невагомість всього на мить, але цього вистачило, щоб його мозок спроектував сцену вільного падіння сходами як фінал цієї історії. У всякому випадку, так би було краще, ніж бачити, як дружина намагається підібрати слова. На його розчарування, ноги ще тримали його тіло.

— Нейте, послухай, будь ласка…

Він не наважився нічого сказати, бо уже не довіряв навіть власному голосу. Чоловік швидко розвернувся і пішов донизу, переступаючи по дві сходинки за раз.

— Нейте, почекай, прошу! Нейте! Натане!

Йому захотілося відфутболити ці кросівки прямо на терасу, але він не такий. Натан завжди був стриманим. То через це вона так вчинила?

— Нейте, стій! — Делайла наздоганяє чоловіка перед виходом і хапає за лікоть.

Цього разу він не стримується і відсахується. Натан повністю повертається до дружини і дивиться їй у вічі. Делайлі доводиться задерти голову, щоб не переривати зоровий контакт. Він хоча б ще дивитися може на мене.

— Сім років, Делайло. П’ять років шлюбу. Заради цього? — Натан стишує голос до шепоту. Сам не може зрозуміти, чи щоб голос не зламався, чи щоб той не чув цих сцен.

Делайла зціпила щелепу і голосно увібрала повітря носом. Він хоча б говорить зі мною. Запах парфумів чоловіка закарбувався у пам’яті.

— Не йди, будь ласка, поговори зі мною, — її світлі тонкі брови полізли на чоло.

Натан роздивлявся сіро-зеленуваті очі дружини і пригадав, коли побачив їх уперше. Може, це, чи, може, її благання змусили його покласти портфель на тумбу. 

Делайла помітила цю зміну на його обличчі. Вона видихнула і спробувала посміхнутися. Не вийшло. Не працює.

— Нам варто вийти подихати, — вона направилася на терасу заднього двору.

Натану ніколи не бракувало повітря в домі. Вони обоє працювали над доброустроєм цього будинку. Хороша система кондиціонування, вдале розташування вікон й безліч дрібниць як от освіжувач повітря, який вони разом обирали в гіпермаркеті.

Але цього разу Делайла мала рацію: їм обом варто вийти. Чоловік розривався між природною цікавістю зустрітися з конкурентом і щирим бажанням ніколи не знати цієї людини. Це було б занадто для однієї години звичайного четверга.

— Мені дуже шкода, що ти це бачив, — щойно він прикриває за собою скляні двері, починає жінка.

— Думаєш, мені було б краще, якби я просто цього не побачив на власні очі?

— Пробач мені, це… — Делайла шумно видихає ротом повітря і заривається пальцями у своє довге хвилясте волосся кольору пророслої пшениці. — Це нічого не означало для мене. Це була така помилка.

Помилка? Ти випадково запросила іншого чоловіка додому, випила з ним вина і зайнялася сексом?

Натомість Натан обхоплює скроні й намагається тримати себе в руках. 

— Я дуже шкодую про цей вчинок, хочу, щоб ти це знав. Я не пишаюся цим.

Але Натан досі мовчить. Він сідає на дерев’яну лавку, яку вони поставили на подвір’ї, щоб милуватися заходом сонця. Робили вони це лише одного разу.

— Я жахливо себе почуваю, — Делайла осмикує краї халата. — Не знаю, що на мене найшло. Мені просто тебе не вистачало. Тебе. Твоєї уваги. Ти постійно був зайнятий, і я… і я докотилася до такого. Пробач…

— Він уже пішов з нашої спальні? — раптово подає голос чоловік.

— Зараз перевірю, — Делайла біжить назад в будинок.

Натан ніколи не палив, але зараз не відмовився б від пачки цигарок. Сім років спільного життя. Він відразу зрозумів, що Делайла “та сама”. Вона сміялася з його тупих жартів, вона не була типовою дівчиною, яку треба було завойовувати. Їх тягнуло одне до одного, й вони не стали цьому заперечувати.