РОЗДІЛ 8

Увесь наступний тиждень не отримувала повідомлень від коханого. Він немов навмисно відсторонювався від мене, намагаючись захистити від небезпеки. На двінки теж не відповідав. Мене не потрібно захищати. Потрібно просто розуміти. Невже це так багато? Виходить, що багато для інших. 

Руки трусяться. Не можу сконцентруватися на побутових справах. Вирішую вийти на вулицю. Необхідно провітрити мозок. Він вже закипає від невідомості. Віра в кохання почала блякнути як стара скатертина на столі в кухні. Тепер потрібно боротися за себе. Кохання втрачене. А жити далі треба. Серце сумуватиме за Северином. Болітиме ще довго. Я знаю, що зцілю себе. Хай не відразу. Хай з безсонними ночами. І битиму кулаками в стінку. Я сильна жінка і здолаю ці труднощі. 

                            **************************

Стоячи на пероні я вдивлялася в такі рідні риси обличчя, а сльози котилися з очей і капали на землю. Северин виглядав надто спокійно. Наче від'їзджав у тривале відрядження, а не на фронт. 

• Юстю, пам'ятай про мене. Щоб не сталося. Нехай українці шанують пам'ять про тих, хто віддав своє життя за свободу і мир в Україні для наступних поколінь. 
• Я пам'ятатиму тебе, коханий. І зроблю так як ти сказав. 
• Не треба сліз. Мені теж важко прощатися з тобою. Але це необхідність. Це мій обов'язок як громадянина. Ти це прекрасно знаєш. 

Потім він поцілував мене в лоб і вирушив до вагона. Через декілька хвилин потяг повіз його та інших у саме пекло - на схід. Я впала на землю і закричала від болю, що розривав груди. Люди співчували мені, але нічим не могли допомогти. Самі знали як це коли рідні чи кохані вирушають на війну. 

Останній місяць літа пролетів зі швидкістю світла. Я працювала онлайн, оплачувала продукти та комуналку і ходила на прогулянки. Намагалася бути серед людей. В серці з'явилися порожнеча. Її нічим не можна заповнити. Так закінчилася моя історія кохання. Неможливість бути разом. Вдячна всім, хто її прочитав.