РОЗДІЛ 6

Дні минали за днями. Пошук роботи впевнено просувався. Я освоїла рерайт і тепер залюбки цим займаюся. Платять правда не багато та я цьому рада. Нарешті починаю жити самостійно. Дозволяю собі купувати книжки і сама активно публікуюся в інтернеті. Частіше буваю на вулиці.Спека поступово спадала. Ще ніколи не відчувала себе такою вільною. Вільною від примар минулого. Воно розчинилося мов туман під ранковими сонячними променями. 

Саме там познайомилася з одним цікавим чоловіком. Його звати Северин Нелийвода. Йому 36. Має власний бізнес та житло. Багато подорожував Україною та світом. Пережив втрату рідних. Був на фронті, де отримав поранення в ногу і тепер змушений ходити з ціпком. Його карі очі випромінювали силу та міць. Та мені вдалося побачити там невимовний смуток. Тугу за найдорожчим. За миром і спокоєм. За побратимами, що вернулися додому в трунах. За тих, хто досі в тому пеклі. Чи закінчиться це колись для тих , хто досі там? 

Викидаю з голови непотрібні думки і починаю спостерігати за природою. Вона здатна заспокоїти душу і надихнути на нові звершення. І вилікувати душу. Останнє особливо потребую. Моя душа теж зранена болем і страхом. Так має бути в сучасному світі. Так має бути для усіх людей в Україні. Ті, хто залишились. 

Несподівано чую над головою гул. На щастя це просто літак. Цікаво скільки ще часу має пройти, щоб перестати боятися будь якого шуму? Не знаходжу відповідь.