РОЗДІЛ 2

В кінці тижня до мене підійшла власниця магазину Олександра Сергіївна. Це була жінка років 45- 47 з довгим каштановим волоссям, одягнена зі смаком. Її карі очі випромінювали силу та міць. Вона була єдиною у Вольвичах жінкою бізнес вумен. Її поважали та боялися. 

• Мені шкода Юстино та від сьогодні ти звільнена. Напиши заяву і я відпущу тебе додому.
• Гаразд.- промовила я спокійно, хоч всередині усе вирувало від емоцій. Не сподівалася, що цей момент так швидко настане.- Дайте ручку з папером і скажіть, що писати.

Сівши за стіл біля вікна я швидко написала її, після чого хутко зібрала ранець і попрощавсь, вийшла на вулицю. Сонце пекло немилосердно. Хотілося якнайшвидше опинитися у ванній наповненій теплою водою. Не думати про завтра. Просто жити. Тут і зараз. 

За що тепер жити? І головне для чого мені дано це випробування? Думки розтривоженим вуликом гуділи в голові, коли нарешті дісталася до будинку, в якому наразі живу. Це звичайна п'ятиповерхівка. Жодного натяку на старовину в ньому не було. Сірі бетонні стіни та відсутність звукоізоляції.  Зачинивши за собою двері я опустилася на підлогу і розплакалася. Не хочу більше бути сильною. Хочу іноді відчувати себе неідеальною і щасливою, в головне - живою. ЖИВОЮ! 

Прийнявши душ і вдягнувши улюблену нічну сорочку я лягла в ліжко, прихопивши піцу і взявши в руки книжку, поринула в читання. Воно допомагало заспокоїтися і тверезо оцінити теперішню ситуацію. Я знаю, що вихід знайдеться. Не одразу,але знайдеться. Емоції не дають змогу розслабитися. Постійно прокручую в голові найгірший варіант розвитку подій. Краще втомитися фізично, ніж морально. З такими думками я згодом заснула.