Розділ 40. Найщасливіша дівчина у світі

Тінь Діанея була в чудовому гуморі. Я все ж таки на хвилинку забігла до неї, щоб розпитати, як вона почувається. Ми обнялися, і вона радісно почала розповідати мені про Розію, яку вже зранку відвідала.

- Принцеса Розія аж сяє від щастя! Я така рада, що з нею все добре. Та ще й Бармуто не відходить від неї ні на крок. А мені доручили займатися приготуванням до весілля!

Жінка гордо і втішено розповідала про те, який декор вони з Розією обирали для прикрашання замку, якими будуть запрошення на шлюбну церемонію та скільки планується гостей.

- А принца Тореса, тобто Ореста (ніяк не звикну до ваших нових імен!) разом з вами, Марто, король особисто запросив сьогодні увечері на аудієнцію.

Ми ще трохи поговорили, і я попрощалася й поспішила до Ореста, який, як повідомила мені тінь Діанея, ще досі знаходився в лікарні в лівому крилі замку.

Коли я зайшла до кімнати, в якій лежав Орест, то перелякалася. Він був повністю укритий білосніжним простирадлом, очі були заплющені, він стиха стогнав. Біля ліжка на тумбочці стояла ціла купа якихось слоїків, скляночок, флакончиків з різноманітними настоянками. Почувши скрип дверей і мої кроки, хлопець відкрив очі і сказав:

- А, Марто, це ти, - голос був слабким і тихим. – Добре, що ти прийшла. Я думав про тебе.

- Оресте, - жалісно спитала я, підходячи ближче, - що з тобою?

- Я дуже виснажений фізично та магічно, цілителі сказали, що моє життя може ось-ось обірватися. Я дуже боявся, що не зможу перед смертю тебе побачити!

Жах охопив мене. Як? Орест при смерті? Боги, чому ж мені ніхто не сказав? Можливо, берегли мене, бо я теж не в найкращій формі. Але ж я могла не встигнути побачитися з коханим! Я кинулася до ліжка, стала біля нього на колінах і взяла Ореста за руку.

- Оресте, милий, як це так? Ти не можеш померти! Ми стільки всього пережили, витримали і землетрус, і напад Зорії, навіть в Колоні Істини вижили, а ти кажеш «перед смертю»! Цілителі обов’язково тобі допоможуть і врятують! Я сама піду зараз до головного королівського цілителя тіні Гермота! Чому це біля тебе нікого немає? Де цілителі, які повинні піклуватися про тебе?

- Не треба, Марто, благаю! – стис мою руку принц. – Побудь біля мене.

Сльози навернулися мені на очі. Як? За що? Я, нарешті, отримала свого Ореста, за якого стільки боролася – і на тобі? Що за несправедливість!

- Поцілуй мене, Марто, - раптом попрохав Орест.

Я нахилилася і обережно поцілувала його в губи. Він відповів мені. Спочатку слабко, несміло. Потім його губи стали настирливіші. Я відчула, як мене охопило полум’я кохання і бажання, щоб ця мить не закінчувалася. Мої солоні сльози, що текли по щоках, надавали терпкого й гіркого смаку нашому поцілунку. Хлопець притягнув мене ближче, його сильні руки гладили мої плечі й спину, змушуючи розгорятися жарке полум’я всередині мене. Серце забилося частіше, тіло моє почало мліти від його доторків та жарких цілунків. О, це вже не був поцілунок людини, яка смертельно хвора, це був вогонь, вулкан, вогняна стихія!

- Не зрозумів! – вигукнув раптом хтось. – А це ще що за лобизання?

Я рвучко обернулася, відірвавшись від Орестових обіймів, і побачила у дверях кімнати тінь Гермота. Він настовбурчив свої довгі тонкі вуса і гнівно продовжив:

- Я ж сказав, що вам можна йти, принце Оресте, ви цілком здоровий! А ви тут кімнату побачень влаштували!

Я розгублено оглянулась на принца. Він сидів у ліжку з хитрим виглядом, простирадло сповзло з його плечей, і я побачила, що він повністю вдягнений. От безсоромник! То це він мене розіграв? Я вже набрала в груди повітря, щоб виказати йому все, що я про нього думаю, але не встигла. Орест швиденько встав на ноги, схопив мене за руку і потягнув до виходу.

- Ми вже йдемо, тіне Гермоте, не сваріться! І я надзвичайно вам вдячний за лікування. Ви й мертвого на ноги поставите!

І Орест висмикнув мене з кімнати повз ошелешеного цілителя, який тільки похитав головою нам услід. А потім посміхнувся у свої шикарні вуса.

Орест потягнув мене коридором, потім ми завернули за ріг, і він, притиснувши мене до стіни всім тілом, почав цілувати. Я відповідала взаємністю. І вогонь знову блукав моїм тілом, а голова паморочилася від щастя.

В перерві між нашими поцілунками я все-таки знайшла в собі сили і трохи відсторонила хлопця, щоб сказати йому кілька слів.

- Оресте, ти бовдур! Ти знаєш, що я справді злякалася?

- Ах, Марто, я так хотів тебе поцілувати, що не придумав нічого кращого! – сказав цей жартівник. – І це було неймовірно! Ти завжди неймовірна, моє веснянкувате сонечко!

Аж раптом Орест помітив кайдан у мене на руці.

- Що це? – спитав він похмуро.

- Це кайдан від ланцюга Жерлона, все не можу дійти до Патіґара, попросити, щоб зняв його.

Орест доторкнувся до кайдану, я відчула легкий укол магії, і кайдан осипався попелом. На місці, де він знаходився, рука трохи почервоніла. Принц почав цілувати мою руку, примовляючи:

- Я оберігатиму тебе, Марто, і ніколи більше не допущу, щоб таке повторилося!

А потім ми попрямували коридором, узявшись за руки, і це, як сказала б Жанія, було так романтично!