Розділ 39. Розповідь Жанії

- Ах, Маро, що сталося, що з тобою!? – сплеснула руками Жанія, зустрічаючи мене при вході в королівський палац.

Ми з Бармуто тільки прилетіли, і він проводив мене до моєї кімнати. Я залишила собі картатий плед з карети, закутавшись в нього, щоб не шокувати зустрічних своїми голими ногами та порваною сукнею. Про бруд та сажу я вже взагалі мовчу. Мені потрібно було в ванну кімнату, і терміново! Привести себе в порядок і, нарешті, зняти брудний остогидлий одяг.

Жанія заохкала, схопила мене під руку і потягла вперед. Бармуто відстав, щось пробурмотів, а потім, махнувши рукою, гукнув «Побачимося!» і пішов геть.

Нарешті я була вдома! Гм, і коли це цей королівський замок став моїм домом? Я трохи порозмислила про те, що те місце, де на тебе чекають, думають, турбуються про тебе, мабуть, сміливо можна називати домом.

Поки я була в ванній кімнаті, Жанія принесла мені гарячий обід, і я, нарешті, поїла по-справжньому, а не похапцем. Дівчина також допомогла мені привести себе до ладу. Я розповідала їй про свої пригоди, а вона, перестрибуючи від події до події, висипала на мене купу інформації про те, що відбувалося в палаці після нашого відльоту на бал. При цьому вона, патякаючи, ще й допомагала мені вдягати нову сукню, яку прислала тінь Діанея, розчісувала й укладала чисте після ванни волосся, обробляла спеціальною маззю рани, подряпини та синці, яких виявилося на всьому моєму багатостраждальному тілі сила-силенна. Особливо на зап’ястях, де від мотузки лишилися «браслети» із синців. А широке залізне кільце від ланцюга, яке залишилося після мого звільнення з Жерлонового полону, із тої осоружної печери, так досі й висіло в мене на руці.

Я збиралася пізніше сходити до мага Патіґара, можливо, він допоможе його позбавитися.

- Ох, що тут було, що тут було! – голосила Жанія. – Всі полетіли на бал, а ми з Малією вирішили зробити собі вечорниці. Запросили ще двох дівчат, які прибирають кімнати принцеси Зорії. Ми пригощалися різноманітними смаколиками, пили чай і перемивали кісточки всім, кому хотіли.

Дівчина спохопилася, що, можливо, говорить зайве, зиркнула на мене і виправилася:

- Про тебе, Мар... Марто, ми майже не говорили.

Жанія звикала до мого нового імені, бо я їй розповіла про те, хто я насправді й звідки. Хоча, мабуть, вона вже про це знала, бо не дуже здивувалася - у палаці про те, що сталося в Маронієвому парку, сьогодні не чув лише лінивий.

- Хіба що про принца Ореста, який запав на тебе! Про це всі патякали. Я ще всім розповідала про моє побачення з Тулводом! Він такий галантний! Подарував мені квіти, запросив у кав’ярню і ми навіть встигли покататися на каруселі! Це було чудово! Я все думала, чи полізе він цілуватися, коли ми поверталися до палацу, - Жанія тяжко зітхнула.

- Ну, і..? – спитала я дівчину, бо її пауза затягнулася.

- Не поцілував, зараза, - розчаровано відповіла Жанія. – Хоча я вже налаштувалася... дати йому ляпаса, як спробує!

- Жаніє, ти неймовірна! – розсміялась я. – Так ти хотіла чи не хотіла цього поцілунку?

- Звичайно, хотіла! – вигукнула вона, заплітаючи мені якусь складну чудернацьку косу. – Але хай би знав, що я порядна дівчина! Цілуватися на першому побаченні – це вже занадто! От вже на другому...

Жанія ненадовго замріялася, мабуть, уявляючи романтичні картинки. Але швидко переключилася на іншу тему.

- Так от, сидимо ми, говоримо, аж раптом вбігає перелякана Чарліна. Це покоївка тіні Гермота, головного королівського цілителя, ти ж пам’ятаєш? От вбігає вона і кричить: «У замку переворот! Невідомі озброєні люди напали на гвардійців короля!» Ми так і обмерли від страху! «Збирайте, - каже, - дівчата, якісь свої речі, та біжіть геть із замку, тут небезпечно!» Наші подруги побігли до себе, а ми з Малією почали гарячково кидати якісь речі у валізки. Вибігаємо в коридор, а тут...

Жанія аж захекалась, розповідаючи про всі ці події. Набрала побільше повітря і продовжила:

- Тут бачимо, біжить вчитель музики Баруто і несе на руках принцесу Розію! А та вся біла, як смерть! Я думала, що все... – Жанія схлипнула. – А Баруто красунчик! І чого він ото маску носив? Може, від дівчат ховався, щоб не набридали? І він кричить страшним голосом: «Дзеркало! Де тут є дзеркало?» Ми зрозуміли з Малією, що дзеркало те потрібне йому не просто так, не на красу свою помилуватися. Провели його в нашу кімнату. Він тоді Розію біля дзеркала всадовив. А я бачу – не жилиця вона вже на цьому світі, не жилиця! І так мене сльози почали душити, що аж-аж! Стоїмо, плачемо з Малією. А Баруто як закричить, щоб світло вимкнули. А голос у нього горем сповнений, сам мало не плаче.

Жанія витерла сльози тильною стороною долоні й шмигнула носом.

- А в темноті дива дивнії почали відбуватися! Чорна тінь із дзеркала Розію забрала, а назад не віддає! Баруто коло дзеркала стоїть, і сльози в нього по щоках так і котяться, так і котяться! Ох, і кохає він принцесу Розію! Оце кохання! Та він своїм коханням її із отого дзеркала й витягнув! А зараз уже вони до весілля готуються! – закінчила переможно Жанія.

- Он як, то це ж чудово! – я дуже зраділа, що в Бармуто і Розії все так добре.

- А потім Баруто побіг у палац розбиратися з тими заколотниками, - знову продовжила дівчина. – А ми всі в кімнаті сиділи. Але принцеса Розія сказала, що все добре буде, бо її Бармуто (чомусь так вона його назвала) непереможний, бо дракон! Вона уві сні це бачила.