Розділ 38. Порятунок Розії

Я прокинулась від того, що хтось смикав мене за плече. Після того, як Орест перенісся до замку, я прилягла на ліжко. Все ж таки усі ці події добряче виснажили мене. Було прохолодно, я тісніше закуталася в камзол, який пахнув димом та Орестом, і незчулася, як заснула.

- Марто, прокидайся, пора додому, - говорив хтось тихо, але наполегливо.

Я розплющила очі й побачила Бармуто, який схилився наді мною, стривожено зазираючи в обличчя.

- Арсене, як я рада бачити тебе! – схопилася я і обняла друга. – Чому ти тут? Як ти? Як Розія?

- Все добре, - кивнув хлопець, посміхаючись. – Розкажу по дорозі. Мене прислали за тобою, бо Орест, з’явившись у замку, всіх підняв на ноги, репетуючи про те, що тебе треба забрати з Маронієвої долини. Але він був таким магічно і фізично виснаженим, що цілителі заборонили йому летіти за тобою. Тому вислали мене. Поки знайшли карету і запрягли бестіанів, поки ми долетіли, то пройшло чимало часу.

- Нічого, - заспокоїла я Бармуто. – Зате я виспалася і тепер повна сил та енергії. Правда, їсти знову хочеться.

- Орест передбачив це, - посміхнувся хлопець, простягаючи мені торбинку, з якої щось смачно пахло. – Ходімо, полетимо до палацу.

Ми вийшли з цілительського намету, і я побачила, що на стоянці бестіанів стоять кілька карет, запряжених цими красивими тваринами. А в парку працювали якісь люди, що прибирали, чистили, підмітали навколо. Якісь робітники зрізали обгорілі дерева, інші – тягнули мішки зі сміттям і спалювали в невеликому багатті, маги відновлювали понівечені клумби, бруківку під ногами, зруйновані колони по периметру площі...

- Король наказав привести все до ладу, - пояснив Бармуто на мій здивований погляд.

- Король Фетаній живий? – зраділа я, поспішаючи за Арсеном, який ішов у бік великої чорної карети.

- Так, живий, здоровий і знову повернувся до правління. Сказав, що залишиться на троні, аж поки в Долині не запанує мир і порядок.

- А... – я запнулася, бо вимовляти ненависне ім’я було неприємно. – А Зорія?

- Вона з Жерлоном зараз у в'язниці. Сідай, я все розповім, - Арсен подав мені руку й допоміг всістися в карету.

Там він простягнув мені великий картатий плед, теплий-теплий. І хоч на вулиці був пізній ранок, і сонце навіть вже трохи почало припікати, я закуталася в нього із задоволенням. Діставши пиріжок із торбинки, я почала смакувати і розпитувати Бармуто про все, що мене цікавило.

- Розкажи, як Розія, - перш за все запитала я.

Бармуто посміхнувся і почав розповідати.

Виявляється, після того, як він перетворився на дракона, він швидко полетів у бік Умбри.

- Моя свідомість була при мені, уявляєш, - радісно розповідав хлопець. – Я був той же Арсен, але в тілі дракона! Це було неймовірно! Батько казав, що дуже часто драконам довгий час треба для того, щоб усвідомити, що ти став звіром. Коли я відчув, що перетворююсь, думка про Розі, про те, що я вкрай повинен її врятувати, сяяла в моїй голові, як маяк. Я повинен був урятувати її будь-що-будь! Мабуть, тому я зберіг світлу голову і в іпостасі дракона.

- А як же заколотники? В замку теж могли бути поплічники Зорії, - схвилювалась я.

- Я сів на площі біля замку й перетворився знову на людину. Підхопив Розі на руки та кинувся до палацу. Чомусь про заколотників я в той момент зовсім не подумав! Біля воріт на територію палацу не було ніяких охоронців. Але й це не насторожило мене. І вже аж підходячи до входу, я почув крики та брязкіт зброї. У палаці відбувалася збройна сутичка!

- Ой, - перестрашено прикрила я рота рукою. – І що ти зробив?

- Перш за все, мені треба було рятувати мою Розію. Тому я побіг до чорного входу. Слава богам, тут у коридорі було тихо. Я йшов і думав, де тут можна знайти хоч яке-небудь дзеркало? І раптом мені назустріч вибігли з якоїсь кімнати дві перелякані дівчини з валізами та в одязі прислуги. Це були Жанія та Малія. Вони спочатку дуже злякалися, бо думали, що це заколотники. Але, побачивши Розію в мене на руках, заохкали і кинулися на допомогу. У кімнаті Жанії було велике дзеркало.

- Так, дзеркала є у всіх мешканців Долини, - кивнула я. – І що було далі?

- Я всадовив Розію в крісло й підсунув його до дзеркала так, щоб у ньому було видно її всю. Я дуже боявся, що не встиг. Та Розі ледь-ледь, але дихала.

- І..? – спитала я напружено дивлячись на Бармуто.

- І нічого не сталося! – він скрушно похитав головою, заново переживаючи мить свого розчарування. – Дівчата почали схлипувати, дивлячись на зморене обличчя Розі. Вони нічого в мене не питали, мабуть, і так зрозумівши, що відбувається щось погане. Правда, здивовано й зацікавлено поглядали на мене, бо ще не бачили без маски.

- І що ж з Розією? Як ти врятував її? Чи..? Ні, не кажи мені, що вона померла! – я аж захлинулася від цього страшного слова.

- Я стояв біля Розії на колінах, тримав її за руки і молив богів не забирати її в мене! Час було майже вичерпано. Я розумів, що якщо ось зараз нічого не відбудеться, то я втрачу її!

Бармуто розповідав, а я просто фізично відчувала його тодішній біль і страждання.

- І тут мене наче блискавкою вдарило! Мабуть, боги прийшли мені на поміч і прислали цю рятівну думку. Світло! Треба вимкнути світло! Адже роздвоєння і все, що пов’язане із тінями, відбувалося в Долині завжди в темноті! Тіні завжди народжуються в напівтьмі! Тіні не люблять світла! Я підскочив, як ошпарений, страшно закричав: «Вимкніть хто-небудь світло!»