Розділ 37. Ревнощі

Там, де ще нещодавно висилася Колона Істини, було згарище. Розкидане каміння, попіл, поламані тліючі кущі й дерева, сизий дим уперемішку з туманом - така картина постала перед нами з Орестом, коли ми з'явилися у Долині Тіней. Перехід із Весперії був миттєвим: ось наче щойно була тьма і легкість, і ось ми вже стоїмо на землі і дивимося на понівечений Маронієвий парк.

Мабуть, поки ми перебували в Весперії, пройшло кілька годин, бо вже починало світати. Сонце освітило частину видноколу над горами, під ногами стелився туман, ставало прохолодно і вогко, як завжди перед сходом сонця.

Орест притис мене до себе і жадібно поцілував. Я відповіла пристрасно й щиро, розчиняючись у його ніжності й коханні.

- Дякую, - шепнула я йому.

- За що? - спитав він здивовано, тримаючи мене в обіймах і не відпускаючи.

- За те, що виборов мене у Саврелії. Не дозволив лишитися там. Я зовсім не могла опиратися.

- Ти боролася за мене, коли я був під владою чарів, а тепер і я зміг віддячити тобі - боровся за тебе, Марто, - сказав хлопець серйозно.

- Ох, одна боротьба навколо! Я вже втомилася від неї, - зітхнула я. - Хочеться лягти і просто виспатися. І їсти.

І так жалібно це прозвучало, що Орест весело розсміявся.

- То ходімо шукати їжу! - гукнув він. - Але нам треба бути обережними. Зорія зі своїми головорізами може бути поблизу.

Але парк був порожнім. Не було й людей, які лежали тут раніше, перебуваючи в магічному сні. Всі вони кудись зникли. Спочатку ми скрадалися за деревами, реагуючи на кожен шум. Але то був або тріск тліючої гілки, або шум крил якихось пташок, що не відлетіли з цього зруйнованого й вигорілого місця. Покружлявши по парку і пересвідчившись, що нікого ніде немає, ми з Орестом біля перевернутих столів колишнього королівського бенкету знайшли розкидані фрукти, кілька дивом не розбитих пляшок із водою та сіли перекусити у нашому знайомому цілительському павільйоні. Було схоже на те, що в усьому цьому місці лишилися тільки ми двоє.

Я сиділа на знайомому ліжку й жувала яблуко, а Орест вголос роздумував:

- Якщо нікого немає, то це значить, що всі звідси якось пішли чи полетіли. Є два варіанти. Або Зорія вбила короля, і зараз вона перебуває в Умбрі. Або король переміг Зорію, і він теж зараз в Умбрі.

- А куди поділися всі люди? - спитала я, вибираючи, що з'їсти першим - грушку чи сливку.

- Якимось чином всі ожили і теж полетіли в Умбру, - глянув на мене Орест, потім підійшов і, взявши велике яблуко, теж почав їсти.

- Значить, нам теж треба в Умбру, - кивнула я. - От тільки як туди дістатися?

- Бестіанів немає, дорога звідси далека й складна, ми не зможемо пройти через гори самостійно, телепортів теж немає, - почав перераховувати варіанти Орест. - Магія не діє. Чи діє? - він глянув на мене запитально.

- Можна спробувати, але Маронієва долина повна маронію, хіба ні? Він блокує магію.

- Чужу, але не тих, хто тут мешкає, - сказав Орест.

- Але ж ти теж чужий!

- Був. Поки не отримав печатки абсолюту. Вона змінює магію таких чужинців, як я, на цілком дієву. Я міг чарувати у замку. І хоч печатки абсолюту вже не маю, але магія лишилася! - і Орест підкинув своє надкушене яблуко в повітря.

Воно зависло там на мить, а потім плавно й повільно полетіло вниз і опустилося йому в руку.

- Отже, магічний перехід? - спитала я.

- Так. Але я можу перейти тільки один, і це мені не подобається, - зітхнув Орест.

- Я почекаю тут, поки ти не повернешся за мною, - запевнила я його, хоча в душі одразу ж засумувала і трохи злякалася, бо залишатися одною дуже не хотілося.

- А раптом Зорія зараз королева? Мене тоді схоплять, бо перейти я можу тільки в місце, яке добре знаю. А знаю я королівський замок, а туди зараз не можна, і ще… - Орест замовк, а потім продовжив. - І ще одне місце.

- Яке? - спитала я.

- Та так, одне місце і все, - раптом почав відводити очі принц.

- Ні, ти скажи, а то я хвилюватимусь! - наполягала я.

- Марто, це не важливо.

- Якщо ти так кажеш, то це важливо! - я аж встала на ноги і підійшла до хлопця. - Що за місце?

- Це закинута альтанка в парку біля замку, - признався нарешті хлопець.

- І ти добре її знаєш? Чому? Ти проводив там багато часу?

- Ну… Так, - кивнув Орест. - Вона знаходиться в закинутій частині королівського парку, туди майже ніхто не навідується. Я швиденько перейду туди й акуратно з'ясую в замку обстановку. Якщо все не дуже добре, і Зорія на троні, то я спробую вибратися звідти і знайти бестіанів. Я повернуся за тобою, Марто.

- Дуже багато слів, Оресте. Признавайся, що ти робив в альтанці! - не дозволила я йому заговорити мене.

- Та нічого, - знову знітився принц.

Він старанно відводив очі, а я раптом прозріла:

- Ти ходив туди із Зорією!

І побачивши погляд Ореста, який усе мені підтвердив, я вирішила різонути себе по живому: