Розділ 36. Моя дика тінь

- Марта? - перепитав Орест здивовано. - А до чого тут Марта?

- Її тінь не бажає змінювати форму. Тіло Марти ідеально підійшло Саврелії, моїй доньці, - пояснив король. - Доню, ти чуєш мене?

Він вимогливо глянув на мене. Я здивувалась, що він називає мене чужим іменем, аж раптом мої губи розтулилися, і я промовила:

- Так, батьку. Я тут.

Орест здивовано подивився на мене.

- Що? Але ж це моя Марта! Яка Саврелія?

- У Долині я була дикою тінню, тут - я Саврелія, донька короля, Тіні Всіх Тіней, - почала розповідати Саврелія, говорячи моїми устами.

А я, Марта, наче й була тут, але одночасно й була Саврелією.

- Спочатку я, як усі тіні, хотіла покинути Долину і допомогти вам закрити портал. Я мала бути останньою тінню, яка пройде через Колону Істини. Але так сталося, що заколотники закинули нас сюди раніше. Та ще й у тілі Марти, яка дуже мені подобається. Тому я передумала! Марта залишиться тут, я буду нею, тобто, вона - мною. Ну, я залишусь тут в тілі Марти. Скоро вона все забуде, і я стану нею. Я так вирішила, і ніхто мене не переконає в іншому!

Уже в кінці свого монологу я (Саврелія?) кричала, сльози виступили в мене на очах, а руки почали чорніти, охоплюючись чорним вогнем. Тіні пасмами в'юнилися навколо мене, малюючи в повітрі чудернацькі візерунки.

- У нашому світі всі тіні, за бажанням, можуть відчувати інших. Я відчув цей настрій Саврелії, як тільки ви з'явилися в нашому світі, - скрушно зітхнув король Меланій. - Нічого не вдієш. Змусити зробити це силою ми не можемо. Марта залишиться. А ви, Оресте, покинете країну тіней.

- Ні! Ні! - закричав Орест розпачливо. - Я не лишу її тут! Як же я житиму без неї? Вона - як друга моя моя половина, як моє серце, без якого не можу існувати, як повітря, брак якого вб'є мене!

- Ох, - зітхнула Саврелія, - ці почуття, про які ти говориш, Оресте, і є причиною, чому я хочу бути Мартою! Я відчула, яке воно, кохання! Хочу жити в такому стані все життя, безкінечно! Це приголомшливо і вражаюче! Ніколи я не знала кохання. Не забирайте його в мене!

Орест раптом затих. Він дивився співчутливо і жалісно.

- Як? У вашому світі немає кохання? - він обвів поглядом усіх людей-тіней навколо, і всі хитали головами. Безформні ж тіні захвилювалися, захиталися, розкидаючи навколо чорні промені та звиви.

- Це дуже сумно, - продовжив хлопець. - Тепер я розумію тебе, Савреліє. Бо кохання - це чудовий дар, який отримує не кожен. Відчувши його, відмовитися неможливо. Але ти повинна зрозуміти, що це чуже кохання. Спочатку ти насолоджуватимешся ним, потім зрозумієш, що воно чуже, а пізніше зненавидиш. Кохання повинне бути своїм, справжнім, у цьому вся його суть і особливість. Ти помиляєшся, коли думаєш, що, забравши тіло Марти, ти зможеш кохати так, як вона. Відпусти її, Савреліє.

Я-Саврелія дивилася на Ореста розпачливо й недовірливо.

- Що ж мені робити? - в голосі Саврелії бриніли сльози.

- Покохати самій. Ви довго жили в Долині, змінювали тіла, переживали з людьми різні емоції. Я думаю, що ви навчилися кохати, просто ти боїшся спробувати. Знайди собі когось, хто притягуватиме тебе без причини, тобі просто захочеться бачитися з ним, разом проводити час... І ви покохаєте одне одного, от побачиш!

Раптом я відчула, як усе моє тіло затремтіло, перед очима попливли райдужні кола, а коли зір прояснився, я побачила поряд невисоку дівчину-тінь з довгим волоссям. Вона торкнулася моєї руки своєю чорною і сказала:

- Дякую, Марто. Незважаючи ні на що, я знала, що забирати тебе від Ореста неправильно. Я навчилася в тебе багатьох емоцій, допомагала у скрутну хвилину, і кохала разом з тобою. У тебе все буде добре, бо ти ніколи не відмовляєшся від боротьби. І я спробую бути такою ж.

А я, нарешті, все згадала! Мій Орест стояв поряд, блідий і засмучений, стурбовано дивлячись на мене.

- Коханий! - тільки й змогла проговорити я, кинувшись йому в обійми.

- Марто, нарешті! - шепотів він мені, обіймаючи міцно-міцно.

Його легкі поцілунки, наче крила метеликів, торкалися моїх волосся, щік, губ.

- Остання тінь повернулася! - раптом скрикнув хтось із людей-тіней.

На невисокому підвищенні біля короля з'явилася тінь, яка почала формуватися в чорну фігуру молодого хлопця. Він повернувся до короля і вклонився.

- Я запізнився й прилетів останнім, бо шукав Саврелію! - скрикнув він розпачливо. - Її ніде немає.

- Вона тут, Рівадіє, - сказав король, вказуючи на мою дику тінь, яка стояла віддалік.

Хлопець полегшено зітхнув, дивлячись на дівчину.

- Ти шукав мене? - спитала Саврелія в Рівадія, підійшовши ближче. - Чому?

- Бо.., - хлопець знітився, мабуть, підбираючи слова, - хвилювався за тебе.

- Хвилювався… За мене… - дівчина пильно поглянула на нього. - Може, підемо поглянемо, що там змінилося в місті, поки нас не було? - спитала вона раптом лукаво й кокетливо.

Юнак кивнув, і вони поспішили у напрямку ліфта.

- Тепер ви можете повернутися в Долину, - сказав король, підводячи нас до невеликого підвищення, на якому перед цим з'явився Рівадій. - Передавайте вітання королю Фетанію. Скажіть, що ми вдячні мешканцям Долини за все, чого навчилися в них. Сподіваюся, у Долині все буде добре, і ви розберетеся зі своїми злочинцями. Після вашого відходу ми запечатаємо портал назавжди.