Розділ 35. Весперія

Мабуть, була ніч. Я лежала на чомусь м'якому, на траві або килимі. Навколо царювала напівтемрява, я побачила над собою бліді зорі й два місяці. Один був великий і жовтий, він сяяв на обрії, чи то сходячи, чи то заходячи за горизонт. Інший, набагато менший, блакитного кольору, стояв майже в зеніті. Їхні сяйва змішувалися, створюючи зеленуватий відтінок сутінок. Раптом я почула чийсь далекий голос.

- Марто! Марто! - хтось кликав мене, схвильовано, наполегливо і вперто.

Не хотілося підніматися, бо мені було затишно й спокійно. Я неначе повернулася, нарешті, додому після довгих років поневірянь. І тепер відпочиваю, насолоджуюся тишею.

- Марто! - знову я почула голос.

"От, не вгамується хтось", - подумала я сердито, і мені довелося піднятися з м'якої трави (все-таки це була трава) і піти на голос.

Ніч була сповнена вогнів. Срібне сяйво зірок, світло місяців, якісь малесенькі світлячки в траві, сяючі квіти-ліхтарики, які розкривали свої чашечки, коли я проходила повз, а потім, осяявши мені шлях, знову заплющувалися, мов очі, - все це дивувало й вражало красою. Там, де ступали мої ноги, все починало сяяти, а потім затухати. Так і йшла я дивною стежиною, аж поки не вийшла на високий пагорб, з якого мені відкрилася чудернацька картина.

Переді мною в долині лежало дивне місто, схоже на велетенську напівсферу. Воно складалось із сили-силенної сяючих доріг, прозорих яскравих тунелів, блискучих спіралей, смуг, ламаних ліній та кіл, поєднаних між собою в якомусь загадковому порядку. По всіх цих яскравих звивах та лініях рухалися тисячі тіней. Звідси, здалеку, ці тіні здавалися маленькими та безформними.

- Марто! - пролунало ближче, і я обернулася.

До мене підходив якийсь чоловік. Там, де він ступав, теж утворювалася сяюча доріжка. Вона зупинилася біля моїх ніг.

- Марто, я знайшов тебе, кохана! - скрикнув хлопець.

Він був у брудній, колись білій сорочці, його скуйовджене, трохи кучеряве волосся спадало на плечі, під оком темнів синець, а на лобі кривавила стара засохла рана.

- Ви хто? - спитала я здивовано.

- Марто, це ж я, Орест, - промовив хлопець спантеличено, підходячи ближче і заглядаючи мені в обличчя.

- Орест, - повторила я.

Ім'я хлопця перекочувалося у мене на язиці, як солодка вишня. Дивні сполохи емоцій зажевріли в моїй душі, відголоски якогось ніжного почуття до цієї людини, яка здавалася дуже рідною і знайомою.

- Я… - прошепотіла я тихо. - Я… не пам'ятаю.

Хлопець на мить завмер від моїх слів, а потім підійшов упритул і промовив.

- Ти згадаєш, Марто, ти згадаєш, обов'язково згадаєш, бо я зроблю все для цього. Як це для мене зробила колись ти.

І більше не сказав нічого. Повернувся і теж глянув на місто. Промовив:

- Місто тіней.

Щось сколихнулося в мені, якась згадка. Але зникла, так і не загорівшись думкою.

- Ходімо, нам треба з'ясувати, як повернутися додому, - сказав Орест.

Взяв мене за руку, і ми пішли вниз, в долину, до сплетіння мерехтливих ламаних і округлих ліній, сповнених тінями.

Я йшла і думала: хто я? Чому цей чужий і одночасно на диво рідний хлопець назвав мене Мартою, а я зрозуміла, що це я? Так, я Марта. І це все, що я пам'ятаю? Звідки я тут? Навіщо? Що це за місце? Ці питання кружляли в моїй голові, як нічні метелики біля ліхтаря. І на них я не знала відповідей.

Дивлячись на гордий профіль мого супутника, я відчула, що милуюся ним і горджуся, радію, що він тут. Моя долоня так природно й невимушено лежала в його руці, неначе так і треба, наче я це робила тисячі разів. Моє тіло, очевидно, памятало його доторки, а от розум був неначе двері, замкнені на стонадцять ключів. Щоб відкрити всі замки, аби дізнатися відповіді на всі запитання, треба безліч ключів. Але, схоже, я їх усі десь погубила.

Тим часом ми спустилися в долину. Місто стало ближчим, вже чулися шурхіт, гамір, скрегіт тисяч дивних прозорих карет, які рухалися з величезною швидкість без коней, без бестіанів, без будь-кого, самі по собі. Мабуть, це була якась магія. Всі ці карети пересувалися в якихось трубах, зроблених із матеріалу, схожого на скло чи кришталь. Тільки шурхотіло, коли вони пролітали мимо, роблячи круті віражі, потрапляючи в ламані кути, спіралі чи кола.

- Нам треба туди, - вказала я на найвищу скляну вежу, що висилася над усім містом.

- Звідки ти знаєш? - запитав здивовано Орест, а потім і сам відповів на своє питання. - А, то, мабуть, твоя дика тінь знає. Драф казав, що вона може допомогти Долині закрити прохід до королівства.

- Долина? Королівство? Про що ти, Оресте? - спитала я.

- Ні, то я так, Марто. Не зважай. Мабуть, зараз ти більше тінь, ніж людина. Я зрозумів одне, тут, у цьому світі, ти інша. Тінь веде тебе. Ти така сама, але інша. Існуєш інтуїтивно, природно, як квітка чи, наприклад, вітер. Це я чужий, бо вже не маю тіні.

- Чужий?

- Ходімо, я бачу дорогу до вежі! - хлопець потягнув мене до сяючої доріжки, яка величезною дугою лавірувала між скляними яскравими трубами, сягала неймовірної висоти і впиралась у височезну башту, схожу на блакитну колону.