Розділ 31. Дракони Бармуто

- Ні! - вигукнула я. - Цього не може бути!

А в душі я вже знала. Може.

- Струни арфи. Вони були отруєні, - монотонно говорив Бармуто, не піднімаючи голови. - Цілитель сказав, що це отрута, яка починає діяти від доторку до неї і після якої смерть наступає впродовж години. А протиотрути не існує.

- Принцеса Зорія, це вона! Чи Жерлон. Ми думали, що замах на Розію буде явним і відкритим, а вони зробили все приховано й підступно. Підло. Зараз вони та його прибічники хочуть вбити короля! Бармуто, треба щось робити! - вигукувала я, намагаючись заглушити в собі безнадію та горе.

- Мені байдуже, - прошепотів хлопець. - Я щойно зустрів кохання і зрозумів, що до цього просто існував. Любов відкрила мені такі барви життя, що я й не мріяв! Я став відчувати і знати в стократ більше, ніж раніше! І знову існувати я не бажаю! Я теж не житиму без Розії.

- Але ж година ще не минула! А тінь? Розію покинула її тінь? - гарячково почала говорити я. - Колона Істини витягує тіні з тих, хто не роздвоївся і з людей-тіней. І вони тоді впадають в якийсь заціпенілий стан. Може, Розія теж просто заснула?

Бармуто стрепенувся. Маленький промінчик надії, що звучав у моїх словах, спонукав його вийти з апатичного стану. Він зболеними очима глянув на мене і спитав:

- Тінь?

- Так, тінь. Вона всередині принцеси.

І тут ми побачили тінь принцеси Розії. Вона чорною мерехтливою фігурою піднялася над тілом дівчини, на мить зависла в повітрі, ставши точною копією дівчини, а потім раптом закружляла навколо Бармуто. Я такого ніколи не бачила. Тінь наче хотіла щось йому сказати, перш ніж відлетіти геть. Ми вражено спостерігали за польотом чорного згустку, який замиготів так швидко, що неможливо було вслідкувати за ним. Тінь неначе щось писала в повітрі. Швидкий рух тривав і тривав, аж поки я почала розбирати слово, яке тінь намагалася нам донести.

Бармуто повторив те, що написала нам тінь Розії в повітрі:

- Дзеркало.

Тінь Розії ще раз миготливо пролетіла навколо голови хлопця, неначе прощаючись, і вилетіла крізь стелю геть.

- До чого тут дзеркало? - спитала я здивовано.

Але Бармуто, як підмінили. Він ожив, схилився до Розії і схвильовано сказав:

- Вона жива! Ледь-ледь дихає, але жива. Це якийсь сон! Я не можу повірити!

- Так, я ж казала, години ще не минуло! Та й тінь, коли вилетіла з Розії, залишила її в якомусь магічному сні. Все, можливо, ще можна виправити!

- Марто, ти повертаєш мене до життя! Нам терміново треба знайти дзеркало!

- Не знаю, якщо й тут, у парку, десь і були якісь дзеркала, то вони всі розбиті! - вигукнула я. - Землетрус все зруйнував! Тобі терміново треба летіти в Умбру.

- То я зроблю це, зараз же! - скинувся Бармуто.

- Як? - розпачливо спитала я. - Всі вцілілі карети, мабуть, давно відлетіли. А зараз на стоянці бестіанів розпоряджаються заколотники, які вбивають усіх прихильників короля. Та й король, коли я бачила його востаннє, з групою гвардійців ледь відбивалися від людей Жерлона.

- Ніщо й ніхто не зупинить мене! - страшно закричав Бармуто, беручи на руки непритомну принцесу Розію.

Я хотіла ще сказати хлопцеві про те, що принцеса Зорія зі своїми прихвостнями не зупиниться ні перед чим, аби вбити і Розію, і його, її нареченого, але промовчала. Думаю, блазень і так все це чудово розумів. Але страх за життя коханої пересилював інстинкт самозбереження, Бармуто прагнув урятувати свою наречену будь-якою ціною. Навіть ціною свого життя.

Ми вийшли з намету. Розрушені тенти, розкидані речі, люди, які нерухомо лежали на землі, високий стовп магічної енергії, що притягував й притягував тіней, - все це гнітючою картиною постало перед нашими очима.

Очевидно, Колона Істини поширювала свій магічний вплив на всю Долину Тіней, бо тіні не закінчувалися. Їх ставало все більше й більше! Вони прилітали звідкись із-за гірських піків і вливалися в загальну круговерть магічного стовпа. Звичайно, щілина між світами відкрилася, і тепер цей портал втягував тіні назад, до свого рідного світу. Так, мабуть, було й тисячу років тому, коли тіні теж перебували в подібному магічному потоці, але прилітали навпаки, у наш світ. А зараз вони всі поверталися назад, додому.

Я раптом відчула, що думаю про Колону Істини як про двері до раю, до рідного дому, де мене давно чекають і шукають. Ах, це були думки моєї тіні!

- То лети! - прошепотіла я їй тихенько. - Ти дуже допомогла мені. Я не тримаю тебе.

Але тінь не могла. Чому? Я не знала цього. "Ще не час", - прошелестіло в моїй голові.

Бармуто з принцесою Розією на руках швидко йшов у бік стоянки бестіанів. А я трохи відстала, відволікшись на відчуття моєї тіні, а потім зупинилася. Сподіваюсь, у нього асе вийде і він урятує кохану. Але я, наразі, не можу повернутись у столицю з Бармуто. Адже мій Орест тут! Я вже навіть рушила, щоб віднайти коханого, який спав там, на краю площі, магічним сном, і завернула за ріг цілительського намету. Аж тут почула слова принцеси Зорії:

- Ха, кого я бачу! Чи не моя сестричка у тебе на руках, огидний перевертню?

Я виглянула з-за намету. Принцеса Зорія в оточенні своїх приспішників стояла перед Бармуто, який тримав наречену на руках. Трохи віддалік, на галявині, прислонені до дерева, сиділи зв'язані король та кілька гвардійців. Усі вони були, мабуть, під дією магічного закляття, бо сиділи тихо й непорушно, спостерігаючи за розіграною перед ними сценою. Тільки з очей короля Фетанія текли сльози, виблискуючи у сяйві Колони Істини.