Розділ 30. Переворот

До короля підбігло кілька гвардійців і, схвильовано щось викрикуючи, повели його до стоянки бестіанів, мабуть, прагнучи вивезти з епіцентру землетрусу.

Принцеса Зорія, знявши з голови свою корону і витягши з таці з тістечками другу, Орестову, кинулася бігти геть. А ось Орест, який, коли почалася вся ця катавасія, дивився у бік зарослей, де я ховалася, попрямував саме туди. Продершись крізь кущі, він опинився біля мене.

- Марто, це ти? - спитав він, вдивляючись у напівтемряві в моє обличчя.

- Угу, - підтвердила я, ховаючись за дерево, бо мене чомусь почали душити сльози.

Орест живий! Я змогла врятувати його! Величезне напруження останніх годин врешті-решт прорвалося рясними сльозами. Я вся тремтіла і від того, що змерзла, і від того, що перехвилювалася.

- Я так і знав, що камінь - твоїх рук робота! - продовжував Орест. - Тільки ти могла порушити такий урочистий момент і під час коронації вибити корону з рук короля.

Він засміявся, зовсім не звертаючи уваги на крики навколо й трясіння землі під ногами. Але, побачивши мене зблизька, охнув від несподіванки:

- О боги всемогутні, кохана, що з тобою сталося? Ти вся в корові! Ти плачеш?

Він міцно притис мене до себе. Ми стояли в напівтемряві, обнявшись, а навколо відбувався мало не кінець світу: двиготіла під ногами земля, кричали від страху люди, ревіли злякані бестіани… А мені було спокійно й затишно. Бо коханий був живий і був поряд. І тоді мені подумалося, що все буде добре. Що б не сталося, ми зможемо перемогти й пережити це, бо ми разом.

- А землетрус, випадково, не твоїх рук справа? - спитав раптом Орест. - А то б я не здивувався.

Він відпустив мене, зняв камзол і вдягнув на мене. Зразу ж стало тепло й затишно.

- Ні, - відповіла я, - це не я! Певно, Жерлонові спільники задіяли "відлякувач тіней" біля Колони Істини.

Я розповіла Орестові про останні події та мої поневіряння в підземеллі.

- Ох, Марто, яка ж ти мужня! - Орест ніжно поцілував мене в губи і пригорнув до себе, а потім сказав грізним голосом, у якому відчувався метал. - Дівчинко моя, клянуся тобі, Жерлон відповість мені за кожну твою сльозу та за кожну твою рану! А зараз ми підемо і розберемося з усім цим неподобством, що коїться в Долині Тіней!

Орест узяв мене за руку, і ми вийшли на паркову площу.

Там, де досі знаходилася скеля зі входом в підземелля, все було зруйновано, а над площею височів велетенський стовп блакитного сяйва, що сягав аж до неба. Було видно, як удень. Колона Істини надмірно зросла і була вже не з маронію, як у підземеллі, а швидко формувалася з якоїсь магічної енергії. Цей сяючий величезний стовп постійно перебував у русі, а в ньому кружляли чорні тіні, які ця енергія витягувала з людей навколо. Повз нас пробіг якийсь чоловік у червоному камзолі. Раптом він зупинився, як вкопаний, від його тіла почала відділятися ефемерна* копія, чорна рухлива тінь, яка виходила з цього чоловіка, як із дверей. Тінь повністю вивільнилася з тіла, маючи ще обриси людини, а потім витягнулася чорною дугою, стала безформною субстанцією і полетіла до магічного стовпа, що затягнув її, як у портал. Чоловік упав, як підкошений. Ми з Орестом підбігли до нього, я перевірила пульс.

- Він живий, - сказала я стурбовано, озираючись на коханого, - але знаходиться в стані, схожому на летаргічний сон.

Аж раптом я побачила, що й від Ореста відділяється чорна тінь! Її швидко затягло в Колону Істини, а сам принц упав поряд з чоловіком і заціпенів.

- О ні! - схопилась я за голову. - Знову я одна і не знаю, що робити і як допомогти!

Підземні поштовхи, нарешті, стихли, а от магічний стовп ставав усе яскравішим і вищим. Все більше людей падали на площі, віддаючи Колоні свої тіні.

Але на декого магія стовпа не діяла. Очевидно, це були ті, хто вже роздвоївся. Саме люди, а не тіні. Бо тінь Діанея, яку я побачила неподалік на землі, теж впала в заціпеніння.

Отже, тіні вилітають із тих, хто ще не роздвоївся, або якщо роздвоївся, то з тіней-двійників. А я? Чому моя тінь не летить геть? Я гарячково думала, споглядаючи безладдя навколо. Так, вона ж дика! Не прив'язана ні до кого. І я не пережила абсолютний ритуал. Може, в цьому справа?

Вирішивши подумати про це потім, я побігла до стоянки бестіанів, де скупчилося чимало людей, прагнучи залишити це жахливе місце. Всі штовхалися, намагаючись зайняти місця в каретах, виникали короткі сутички, звучали лайка та зойки. Карети злітали одна за одною. І навіть у повітрі крізь стіни чи стелі деяких із них вилітали чорні тіні й приєднувалися до сяючої колони.

Раптом я побачила якусь сутичку біля пишної та багатої карети з королівською короною на даху. Карета короля! Гвардійців, які закривали своїми спинами Його Величність, відтіснили від карети якісь люди, деякі були зі шпагами, інші - з магічними жезлами.

- Геть! - почула я голос принцеси Зорії. - Тепер я королева Долини Тіней! Наказую вбити короля Фетанія і всіх його прибічників! І знайдіть хто-небудь тіло принца Тореса! Я повинна переконатися, що він мертвий!

- Так, моя королево! - вигукнув Жерлон, який стояв поряд і керував діями заколотників. - Не хвилюйтеся, ми за всім прослідкуємо! Тіням кінець! Залишаться лише люди!

- Ми перейменуємо Долину на Долину Звільнених! Ніяких тіней! - закричала Зорія.