Розділ 28. У підземеллі

Так по-дурному попастися! Я лаяла себе останніми словами. Ніхто не знає, де я! А скоро закінчиться святкова вечеря, і на короля й моїх друзів чекає напад злочинців! А Орест! Він загине, бо я не попередила його про зачакловану корону, що вб'є його! Я почала сіпатися, намагаючись звільнити руки, але ще більше затягувала ненависну мотузку. Та й кайдан від моїх рвучких рухів уп'явся в руку холодно й гостро. Я вже хотіла й справді заплакати від безпорадності й розпачу. Та ще й ця темінь! В печері було дуже темно, і мені здалося, що я осліпла. Паніка насувалась на мене нестримно й швидко!

Ні! Я не буду панікувати! Візьми себе в руки, Марто! Треба думати, а не рюмсати!

Трохи посидівши біля стіни спокійно, я зробила кілька глибоких вдихів та видихів, приходячи до тями й більш-менш здорового глузду.

Тут в стіні стирчали якісь гості стержні, згадала я. Піднявшись на ноги, почала мацати руками вологу й холодну стіну печери, що було дуже важко, бо робила я це, повернувшись до неї спиною. Руки, зв'язані ззаду, нили від болю, але я все перебирала й перебирала пальцями гострі й шорсткі виступи, аж доки не наткнулась на гостряк стержня, який виступав зі стіни десь на палець. Я почала настромлювати мотузку на той гостряк, намагаючись прорвати її. В мене нічого не виходило. Мотузка ще більше затягувалася на зап'ястях, але я не зупинялась.

Не знаю, скільки тривало моє вовтузіння біля того стержня. Мені здавалося, що вічність! Але, нарешті, я відчула, як мотузка, востаннє зачепившись за стержень, раптом тріснула й почала сповзати з моїх рук. Я звільнила руки від мотузки!

Захекана, я знову сіла, прихилившись до стіни, і заплакала. Мої бідні руки, поранені, збиті до крові, з обламаними нігтями й майже одерев'янілі, були вільні від пут, але кайдан на правій руці нікуди не дівся!

Трохи перепочивши, я почала навпомацки вивчати ланцюг. Він був не дуже довгий, але товстий і міцний. Кільце, яке тримало його прибитим до стіни, навіть не ворухнулося, коли я спробувала його посмикати. А кайдан на руці був широкий та масивний. Все, ось і кінець моїм спробам звільнитися.

Я прокручувала в голові варіанти дій, але ні один із них не підходив. Магія? Але ж я знаходжуся в самому епіцентрі маронієвої руди. Тут моя магія точно не діятиме. На всяк випадок я спробувала сконцентруватися і викликати хоча б маленький енергетичний потічок. Ні, ніякого результату. В Долині Тіней магією могли користуватися лише корінні жителі, які пристосовувалися до маронієвого впливу протягом багатьох століть. А я чужа тут. І моя магія не така, як у дводушників.

Так, до речі, а що там з дикою тінню, яка вселилася в мене й іноді дає про себе знати різними ексцентричними вчинками? Я прислухалася до себе. Нічого дивного. Хіба що серце калатає, як шалене, від страху й розпачу, та руки болять. І холодно. Так, ставало дедалі холодніше, бо нагорі давно наступив вечір, який у горах завжди холодний і вогкий. А я ще й у відкритій легкій сукні. Поки я займалася мотузкою, то трохи зігрілася, а зараз, не рухаючись, почала замерзати.

- Агов, - тихо сказала я в темряву, - якщо ти тут, допоможи мені. Ми можемо загинути разом.

Це якесь божевілля! Я сиджу і розмовляю з невідомо ким.

Мої слова не сколихнули в мені ні емоції, ні спогаду, ні відчуття. Темрява тиснула мені на очі і я, заплющивши їх, промовила:

- Якщо ти коли-небудь кохала, ти зрозумієш мене. Я не можу існувати без Ореста. Якщо він загине, не житиму й я. Тому зараз повинна вибратися звідси, щоб урятувати свого коханого. Ти мене розумієш?

Гарячі сльози текли по моїх щоках і підборідді, капали мені на груди та на складені на колінах руки, жалячи їх, як голки.

Раптом, крізь примружені вії, мені здалося, що стало трохи світліше. Я розплющила очі й побачила, що мої прикраси, подаровані королем Фетанієм, світяться блакитним приглушеним сяйвом. Вони не давали багато світла, але побачити в темряві кайдан і ланцюг, до якого він приєднаний, я змогла. Чарівні прикраси! Видно, мої сльози, потрапивши на кольє, активували якусь його магічну властивість. Хоч трошки світліше навколо!

А це що таке? Чи то мені здалося, чи ланцюг, до якого було приєднано кайдан, ледь помітно здригнувся? Ні, не здалося! Ланцюг почав вібрувати спочатку легенько, а потім все сильніше й сильніше, смикаючи мою руку в кайдані. Це тривало кілька секунд, аж поки я почула, як шматки чи то каменю, чи то залізних уламків ланцюга попадали на підлогу. Я смикнула рукою і відчула, що вона вільна! Так, широкий та важкий кайдан лишився на зап'ясті, але ланцюга - як і не було! Моя дика тінь разрушила його!

- Дякую! - скрикнула я, схоплюючись на ноги. - Не знаю, хто ти і чому стала такою, але я вдячна тобі за допомогу! Обіцяю, що зроблю все можливе, аби ти віднайшла себе, моя дика тіне!

Я навпомацки попід стіною спробувала знайти вихід з печери. Магічні прикраси світили не дуже яскраво, але й очі мої вже добре звикли до темряви, отож, підлогу під ногами, хоч і з труднощами, я могла розгледіти.

Поблукавши по печері, я зрозуміла, що заблукала. Спочатку довго йшла попід стіною, намагаючись знайти той вхід, яким привів мене Жерлон. Але йшла так довго, що було зрозуміло, - не туди. Тоді я плюнула і просто йшла вперед. Може, кудись і прийду.

І вже коли я зовсім зневірилась у тому, що виберуся з цього жахливого темного підземелля, я побачила ледь помітне світло, яке зажевріло попереду. Моя хода мимоволі прискорилась, я вже майже бігла до сяйва попереду, але, слава богам, вчасно зупинила себе. Не відомо, що там. Треба бути обережною.