Розділ 27. Пастка

Поцілунок тривав довго. Раптом усі побачили, як зелене марево огорнуло закоханих. Вихором пролітали над їхніми головами яскраві зелені іскри, сипалися на волосся і опускалися все нижче й нижче, аж поки Зорія та Бармуто не опинилися у зеленому стовпі магічних зелених потоків. Усі гості завмерли від подиву та захоплення. Потім іскри яскравим шатром зблиснули ще раз і розтанули. Зорія й Бармуто стояли, вражено, недовірливо й щасливо дивлячись одне на одного.

- Це ти? - спитала принцеса Розія, доторкнувшись до щоки коханого.

- Це я, - кивнув головою юнак, зазираючи їй в очі. - У твоїх очах я бачу своє віддзеркалення.

- Ти прекрасний! - замиловано сказала Розія.

- Я такий, яким ти бачила мене завжди, навіть коли я був потворним, - заперечив Бармуто й засміявся. - Закляття зникло! Бо ти покохала мене таким, яким я був, не зважаючи ні на які умовності, перепони, зовнішність чи пересуди. А я зробив вибір! Я вибрав кохання, а не втечу. Бо зрозумів, що для кохання немає обмежень і умовностей. Воно або є, або немає.

- А в нас воно є! - підтвердила Розія. - Я кохаю тебе, Арсене!

- Я кохаю тебе, Розіє! - кивнув Арсен. - Для мене честь бути твоїм нареченим.

Бармуто повернувся до короля, який втішено слухав розмову двох закоханих. Усі побачили, який вродливий наречений принцеси Розії. Я радісно відмітила, що високий лоб, густі брови, гордий профіль, ніс із горбинкою та ясні очі Бармуто стали такими ж, якими були до закляття Прамози. Він мав вигляд абсолютно щасливої людини.

- Ваша Величносте, - сказав він, - дякую вам за довіру. Я буду кохати й берегти вашу доньку все своє життя.

- Добре, - кивнув король. - За це не гріх і підняти бокали!

Гості радісно загомоніли, всі почали віншувати наречених, наливати келихи різноманітними напоями, які кому до смаку: вином, шампанським та наливками. Бармуто сів біля принцеси Розії, і вони почали стиха про щось говорити.

А мене зненацька осяяла несподівана ідея. Я потягнулася до великого графина, повного якогось напою червоного кольору. Він стояв якраз біля Жерлона. Різко викинувши руку вперед я сильно штовхнула графин, і він упав прямісінько на коліна магові Жерлону, обливши його груди, рукава, коліна й ноги. Вся його чудова золотиста мантія була мокра й плямиста від червоної наливки.

- Ах, - скрикнула я перелякано, - яка я незграбна! Вибачте, вибачте, вибачте! Давайте я допоможу вам.

Літня дама біля Жерлона відсунулась від нього, щоб не забруднитися. Тінь Діанея гмикнула, але нічого не сказала. Сусіди поряд почали охкати й співчутливо щось промовляти.

Я схопила серветку й, перегнувшись через увесь стіл, почала витирати плями на грудях Жерлона.

Він сидів розлючений, як звір. Очі його палали гнівом і злобою. Отямившись від такої прикрої несподіванки, він схопився на ноги, відштовхнув мою руку,  і, мабуть, намагаючись не лаятися від люті, процідив крізь зуби:

- Буває! Нічого страшного. Все нормально. Я відійду і приведу свій одяг до порядку.

Жерлон поспішив геть.

Трошки посидівши для годиться, я встала зі свого місця й теж пішла в той бік, куди прямував розлючений Жерлон. Він оминув критий павільйон, де снувала групка кельнерів, носячи страви та порожній посуд на стіл та назад. Потім пішов стежиною, що простувала углиб парку. Куди це він?

Парк ставав усі темнішим, ліхтарі залишилися далеко позаду, скоро викладена бруківкою доріжка змінилися простою ґрунтовою стежиною. Я вже жалкувала, що пішла за Жерлоном, бо мені було лячно. Сонце сіло, сутінки ставали все похмурішими, а тут, вже не в парку, а в справжньому лісі, яким він був далі від центру, взагалі було темно. Золотиста мантія мага Жерлона майнула вдалині й зникла. Йти чи не йти далі?

Я вирішила пройти ще кілька кроків, а потім повернутися назад, поки ще можна було розгледіти стежину. Бо в темноті точно заблукаю. Я ступила кілька кроків і відчула, як хтось схопив мене ззаду за шию і зашипів:

- Не рухайся, а то протикну тобі бік ножем!

Це був голос мага Жерлона. Я відчула, як у бік впирається гостре лезо, яке вже розпороло на моїй сукні діру. Завмерши від страху, першої миті я втратила змогу говорити. Язик відмовлявся рухатися, ноги й руки стали, як ватні. Ще ніколи я не відчувала подиху смерті так близько від себе. Хіба що після нерівного двобою з чорним магом Тенебрісом. Але тоді я думала, що вмираю за коханого Ореста. Зараз же я попалась у пастку Жерлона так безглуздо й раптово.

- Навіщо ти переслідуєш мене? - спитав маг люто, схилившись до мого вуха. - Я давно слідкую за тобою, цілителько Маро! Ти не така проста, як здаєшся, - продовжував далі Жерлон. - Ти сплутуєш всі мої плани! Не треба було випускати Розію на цей бал. Тепер ми змушені зайнятися ще й її новоявленим нареченим. Це додає трохи клопотів. Але нічого, у мене все вийде.

Жерлон швидко зв'язав мені руки за спиною. А я й не опиралася, перебуваючи в якомусь ступорі. Цупка й товста мотузка розцарапувала зап'ястя до крові, а маг ще й дуже тісно затягнув її, що я аж скрикнула від болю. Це трохи привело мене до тями.

- Що ви робите! - скрикнула я. - Я просто хотіла пересвідчитися, що з вами все добре, що ви вичистили свій одяг. Я хотіла допомогти, бо винна у тому, що ви забруднилися!

- О так, ти винна! - розсміявся Жерлон, штовхнувши мене в спину. - Йди вперед, куди я накажу! А винна ти в тому, що зараз я змушений трохи змінити наші плани. Я ж бачив, як ти винюхувала мої секрети на стоянці бестіанів. Швидше всього, ти там підслуховувала нашу з Чаґером розмову. Тому поки що посидиш в одному таємному місці, а потім я вирішу, що з тобою робити.