Розділ 26. Зніми маску!

Я побачила, що гості проходили трохи далі вглиб парку, де сяяли вогні у величезному білому шатрі. Посеред нього стояли святкові столи, заставлені різноманітною їжею та напоями. Гості розсідалися на свої місця, кельнери снували між ними, доставляючи прибори на стіл.

Король вже сидів у великому красивому кріслі на чолі довгого столу, по обидва боки від нього розмістилися Розія та Зорія.

Як же мені опинитися біля Розії, щоб слідкувати за всім, що діється поряд з нею, і в момент загрози захистити? А Колона? Треба завадити людям Жерлона розрушити її!

Раптом я побачила Бармуто. Він стояв трохи осторонь від натовпу, але раз у раз непомітно поглядав на Розію, яка про щось говорила з батьком.

Я підійшла до нього і розповіла про Ореста й підслухану розмову.

-  Він згадав? - радісно запитав Бармуто. - Це неймовірно, Марто! Я починаю вірити в силу кохання! Я й досі не сумнівався в тому, що любов між двома людьми творить чудеса, але тепер я переконався в цьому напевно! Окремий різновид магії - ось що таке кохання! Але нам треба щось робити, - захвилювався він. - І терміново.

Бармуто задумався, а я зауважила, що вже майже всі гості всілися на свої місця. Схопила Арсена за руку і потягла до тіні Діанеї, яка сиділа недалеко від короля, біля неї було два вільних місця, очевидно, наші. Я не помилилася.

Ми всілися поряд з жінкою. Після невеличкого святкового тосту, який виголосив король, усі почали пригощатися вишуканими стравами й напоями, ведучи між собою невимушену розмову. А мені шматок в горло не ліз.

По-перше, я побачила Ореста, який сидів біля Зорії. Вона сміялася, повернувшись до нього, а він щось відповідав, теж посміхаючись. Його губи, на які я зараз дивилася, і котрі цілували мене нещодавно, вводили мене в ступор і заважали думати. Я опустила голову і сконцентрувалася на тарілці та виделці з ножем. Їжа була, як трава. Чи то так здавалося мені від розпачу. Як я можу врятувати коханого? Ось що повинно тривожити мене, а не згадки про солодкі поцілунки!

Так. Стоп! Марто, зберися! Треба щось придумати. За ідеєю, прибічники королівського перевороту вже в печері з Колоною. Чекають сигналу Жерлона. До речі, де він? Я підняла погляд і роззирнулася.

Жерлон сидів якраз навпроти мене! Він розмовляв із незнайомою дамою поважного віку, яка теж знала і тінь Діанею, бо іноді вони перекидалися короткими фразами. Якщо Жерлон на моїх очах, то це трошки полегшить мої дії. Я скоса подивилась на Бармуто і зауважила, що він теж спостерігає за магом.

Якщо Жерлон не подасть нікому знаку, то Колону не буде зруйновано. Ось що я затямила, обдумуючи складну ситуацію, що склалася. Що б таке учворити, щоб нейтралізувати Жерлона?

Поки я ламала голову над цими складними питаннями, раптом від королівського місця почулися якісь вигуки короля. Він піднявся зі свого місця, збуджений і чимось втішений.

- Шановні гості, - вигукнув він, - прошу уваги!

Почекавши трохи, поки всі присутні замовкнуть, зацікавлено дивлячись на нього, він продовжив:

- Моя люба донька Розія щойно повідомила мені, що закохана!

Всі гості почали ахкати, охкати, посміхатися, радісно плескати в долоні. Деякі вразливі дами хустинками витирали собі очі від замилування. Зорія, котра сиділа досі розслаблено і з нудним виразом на обличчі, сіла прямо, і повним ненависті поглядом почала дивитися на сестру. Це помічала тільки я, бо знала її жахливі плани. Жерлон навпроти теж зацікавлено слухав короля, жмакаючи в руці серветку. Бармуто поряд зі мною напружився. Я просто фізично відчула, як він був враженим словами короля. Його пальці, що стискали ложку, аж побіліли.

- Тож я хочу на цьому чудовому балу оголосити вам про заручини Розії та її обранця.

Розія, червона й знічена від ніяковості, щось говорила королю, смикаючи його за лікоть, але він тільки відмахнувся.

- Розія засоромилась, ви ж знаєте, які вони, ці молоді люди, - вигукнув король. - Поки зважаться, поки вирішать, поки зізнаються! А я думаю, що нині гарна нагода поєднати два закохані серця!

- Правильно, так, згодні! - вигукували всі навколо.

- Ах, як це зворушливо! - промовила ніжно тінь Діанея і витерла сльозу мереживною хустинкою.

- Я попрошу обранця Розії підійти до своєї нареченої! - гукнув король. - Розіє, хто це?

Ой, Розія не сказала королю, хто її коханий? Що зараз буде! Я навіть очі прикрила від страху.

- Тату, це Баруто! - дзвінко прозвучав голос Розії.

Всі завмерли від несподіванки, почали перезиратися, шукаючи названого дівчиною обранця. Ложка випала з рук Бармуто і, дзенькнувши, впала на тарілку. Він піднявся і, карбуючи крок, підійшов до враженого короля. Став на одне коліно і сміливо поглянув на нього.

- Ваша Величносте, - сказав він голосно, так, щоб чули всі за столом. - Я кохаю вашу доньку принцесу Розію і прошу її руки!

Запанувала тиша. Король дивився стривожено, зацікавлено і… благосклонно! Він підійшов до Бармуто й запитав:

- Чи справді, хлопче, тобі потрібна Розія? Адже вона не буде спадкоємицею престолу.

- Мені не потрібен престол, - хитнув головою Бармуто. - Мені треба лише вона, бо я кохаю вашу доньку понад усе на світі!