Розділ 22. Колона Істини

Проходячи повз фонтан, який стояв у центрі площі, я зауважила, що багато людей скупчилися не лише біля платформи з тронами, але й в іншому боці площі. Там висилась невелика скеля, вірніше, стилізація під скелю. Метрів три в висоту, велика синя брила з маронію, в якій було пробито великий отвір у вигляді  арки. Я підійшла ближче. В арку можна було зайти, бо від порогу донизу під землю простягалися сходи, які тонули в темноті, помережаній тьмяними виблисками рідких ліхтарів. На скелі висіла табличка. "Тут все почалося" - проголошував напис на ній. Деякі люди спускалися вниз, під землю, а хтось, притискаючись до стін, пропускав їх, виходячи звідти. Мені стало цікаво. Я теж вирішила на хвильку спуститися вниз, подивитися, що там.

Стіни вузького коридору, який круто опускався вниз, були холодні і, як не дивно, сухі, бо я боялась, що під землею буде вогко. Проминувши кількох гостей, які піднімались наверх, я дійшла до широкого майданчика, від якого коридор ішов уже прямо і був набагато ширшим і більш освітленим, тут могли розминутися четверо людей. Я пройшла кілька десятків кроків і увійшла в високу й широку підземну печеру, осяяну тисячами свічок, які висіли просто в повітрі під стелею. Голоси багатьох людей, які тут знаходилися, луною відбивалися від стін. Самі стіни були покриті різноманітними наскельними малюнками, що зображали сцени з життя людей і тіней. Посередині знаходилась колона з маронію, яка наче виростала із землі і впиралась у склепіння печери.

Дивне почуття охопило мене. Мені хотілося підійти і притулитися до цієї колони, врости в неї, стати одним цілим. Прагнення проникнути в колону і рухатися вже в ній, шукаючи якогось виходу, дверей, шляху, посилювалося, чим ближче я підходила. Я зупинилась навпроти і приклала руку до синього каменю маронієвого стовпа, який кликав, співчував, манив, обіцяв позбавлення мук, щасливе майбутнє.

Хтось грубо схопив мою руку і смикнув до себе так, що я трохи не впала. Сильні руки підхопили мене, не дали гепнутися на підлогу, а знайомий голос розгнівано просичав:

- Ви з глузду з'їхали? Цілителько Маро, не можна торкатися Колони Істини, якщо ти ще не роздвоївся!

Моя свідомість повільно поверталась до мене. Виявляється, я навіть не пам'ятала чітко, що робило моє тіло. Сприймала лише натяки на рух і відчуття. Я підняла голову, щоб поглянути на співрозмовника. Права половина його обличчя була прикрита широкою чорною пов'язкою, а з лівої гнівно дивилося на мене блакитне око. Орест.

- Що сталося? - спитала я тихо, раптом чітко зауваживши, що він тримає мене в обіймах, підтримуючи, щоб я не впала.

Ноги справді підкошувалися. Орест відвів мене від колони глибше в печеру, де було менше людей.

- Ви торкнулись Колони Істини, - пояснив принц, так і не відпустивши моєї руки. - Цього не можна робити! Якщо людина вже роздвоїлась, тоді так, це безпечно. А якщо ні, то тінь усередині вас рветься покинути тіло, увійти в колону і прагне знайти вихід із цього світу. Бо саме тут тисячу років тому був аномальний розлом-перехід в інший світ. Ще трохи, і ваша тінь вбила б вас!

- Дякую, що врятували, - сказала я, дивлячись на Ореста.

Я протягнула руку і доторкнулась до пов'язки.

- Боляче?

Орест дивився на мене своїм одним оком і мовчав. Я хотіла опустити руку, але він раптом узяв її в свою і притис до своїх губ, поцілував.

Я здригнулась. Він помітив це і швидко відпустив мої пальці, наче опамятавшись.

- Вибачте, Маро, не знаю, що на мене найшло. Це було таким знайомим жестом - поцілувати вашу руку. Наче я робив це безліч разів. Наче ми знайомі дуже давно. У вас буває дежавю? Наче людина незнайома, а тобі здається, що ти знаєш її.

- Так, буває, - прошепотіла я.

- А ваші веснянки! Вони бентежать мене! І ось зараз, коли ви супитеся, у вас так зворушливо морщиться носик! І вся ви, така знайома, вродлива, спокуслива… Така руда! - принц сказав ці слова і знову торкнувся мого волосся, а потім опустив руку.

Мені хотілося, щоб він знову торкнувся мене, але поряд пройшли якісь люди, і ми знічено стояли далі, не в змозі ні віддалитися, ні наблизитися одне до одного. Поряд зупинилась якась літня пара, оглядаючи малюнки на стіні.

- Кажуть, - сказав Орест після певної мовчанки, - що в основі колони досі є тріщина, тонша волосини, яка веде до іншого світу.

- Невже? - спитала я, приходячи в себе після його зворушливих слів.

- Так. Тому маги приклали купу зусиль, щоб запечатати той перехід. Колону Істини підтримує потужна магічна енергія. Якщо б її не було, маронієвий стовп просто б розсипався, а перехід відкрився. Не відомо, що тоді було б.

- Може, тіні, нарешті, повернуться додому? Може, вони страждають від того, що далеко від рідних, близьких чи… коханих? - спитала я, відмітивши, що Орестові дуже личить синій камзол зі срібною окантовкою та ґудзиками.

- Не знаю. Пройшло тисячу років. Це вже, мабуть, не ті тіні, які пройшли переходом, - відповів Орест. - Навряд чи їх чекали тисячу років.

- Я б чекала, - впевнено промовила я. - Чекала б сто, тисячу років, вічність. Якщо кохаєш, то час не владний над нами.

- Ваш коханий щаслива людина! - скрикнув Орест з гіркотою в голосі.

- Не знаю. Ми посварилися, і він поїхав від мене. Тепер я шукаю його, щоб вибачитися і сказати, що кохаю, - пояснила я.