Розділ 20. Напад на Патіґара

Жанія, як завжди, знала все. На мої обережні натяки й питання вона розповіла мені про День поєднання. Це було святкування однієї з найдавніших подій в історії Долини Тіней, коли люди стали дводушними. 

Внаслідок якогось катаклізму, що супроводжувався виверженням вулканів та сильними землетрусами, на місці сучасного Маронієвого парку виникла просторова аномалія, схожа на телепорт. Проіснувала вона недовго, але звідти до нашого світу проникли тіні, які вселилися в людей, що мешкали на той час у Долині. Так виникли перші дводушники. Саме мароній став провідником для проходу тіней до нашого світу, тому місце колишньої аномалії назвали Маронієвою ущелиною, а пізніше там створили однойменний парк. І тіні, і люди пристосувалися, змінили спосіб свого життя, так триває вже тисячу років. І це поєднання й святкують нині у перший день літа.

- Це вчать у всіх навчальнях ще змалку, - здивовано закінчила Жанія, - ти що, не пам'ятаєш?

- Пам'ятаю, - впевнено сказала я, - просто у тому селі, аж на краю Долини, де я довгий час прожила, майже не святкують ніяких свят. А куди це ти так поспішаєш? - швидко перевела я розмову в інше русло, спостерігаючи, як дівчина швидко скидає посуд на тарілки і все зиркає на годинник на стіні.

- Тулвод запросив мене на побачення! - засяяла Жанія. - А оскільки ввечері він буде зайнятий на балу, бо його призначили в загін охоронців, щоб слідкувати там за порядком, то ми вирішили зараз прогулятися містом. Я вже відпросилась у тіні Діанеї.

- Жаніє, я дуже рада за тебе! - щиро сказала я.

- Ой, я так хвилююсь, - дівчина схопилась за розпашілі щоки. - А якщо він полізе цілуватися? Що мені робити?

- Цілуйся, - посміхнулась я.

- Ага, я пристойна дівчина! - блиснула вона очима. - На першому побаченні - цілуватися?

- Не цілуйся, - посміхнулась я.

- Але ж він такий красунчик! І робить мені такі красиві компліменти! Ну, зовсім, як принцесі!

- Не цілуйся, тобто, цілуйся, - заплуталась я.

А потім сказала Жанії:

- Ти знаєш, серце саме тобі підкаже, що робити.

- Сподіваюсь, - кивнула дівчина, схопила тацю і майнула геть.

Яка ж я мудра, подумалось мені. Поради давати легко, а самому розібратися в собі, ой, як важко.

У мене перед поїздкою на бал була ще одна незавершена справа, тому я, натягнувши мантію, яку принесли мені зранку замість порваної, поспішила до мага Патіґара. Жанія розказала мені, де він живе.

Перед дверима його покоїв я трошки постояла, збираючись із думками. Мені конче потрібно було щось придумати, щоб допомогти Бармуто. Адже це я винна в тому, що він має таку потворну зовнішність. Так, це було не з моєї волі, але інструментом, виконавцем все одно була я. "Зорієнтуюсь на місці", - вирішила я й постукала в двері.

Від мого стуку двері скрипнули і трошечки прочинились, так, що стало видно краєчок столу біля вікна, диван і красивий килим з екзотичними птахами на ньому. Невже мага немає вдома, і я дарма прийшла? Я штовхнула двері сильніше й побачила, що на килимі лежить якийсь чоловік. Мабуть, це був маг Патіґар, бо був він у червоній мантії мага, з-під якої стирчали ноги також у чоботях червоного кольору. Я тихенько пройшла всередину і побачила, що це був чоловік в літах, з тих, хто зберігає вроду й гарну поставу аж до глибокої старості. Назвати його старим язик би не повернувся. Я перелякалася, що він мертвий, але побачила, що на його шиї пульсувала жилка. Першим моїм поривом було вибігти й покликати на допомогу, але я зупинила себе. Що ж це тоді за цілителька, яка не дала ради в складній ситуації й не надала першої допомоги? Могли виникнути питання. Тоді я підбігла до столу, де помітила графин з водою, набрала повен рот води і з силою пирснула чоловікові в обличчя. Він застогнав, зарухав головою і відкрив очі.

- В-ви х-хто? - спитав він слабким голосом.

- Лежіть спокійно, не робіть різких рухів, - попросила я, - мене звати Мара, цілителька принцеси Розії. Я зайшла до вас, а ви лежали на підлозі. Вам потрібна допомога.

Маг стріпнув головою, намагаючись струсити з обличчя краплі води, спробував сісти. Я допомогла йому піднятися і всадовила в крісло.

- Там, у ванній кімнаті… - прохрипів він, - на поличці… синій флакон…

Йому було дуже погано, бліде обличчя, запалі щоки, гарячковий погляд. Я метнулась у ванну кімнату, побачила синю пляшечку, на якій була намальована хмарка, перекреслена двома блискавками, відкоркувала і швидко принесла магові. Він рвучко перехилив вміст флакончика собі в рот і безвольно опустив руку. Пляшечка впала біля крісла. Я дивилась на мага і бачила, як почало змінюватися його обличчя, почало набувати нормального вигляду, щоки порожевіли, сили прибували на очах.

- Дякую, - сказав він майже нормальним голосом. - Ще трохи, і я б не вижив. Ви врятували мені життя, цілителько Маро.

- Ви ж маг Патіґар? Що ж сталося?

- Так, я Патіґар. Не знаю, що сталося. До мене постукали, я дозволив увійти, незнайомий чоловік у каптурі направив на мене якусь штуковину, велику, бугристу, з гострими кутами. І вона почала витягати з мене магічну силу! Маг без магії безпомічний, як дитя. Але та зброя, а я схильний вважати, що то зброя, витягла не лише всю мою магічну енергію, але й майже всю життєву. Завжди на всяк випадок зберігаю концентрований магічний підсилювач, іноді потрібний у складних заклинаннях.  Добре,  що ви нагодилися, цілителько Маро. Ви врятували мене. Дякую.