Розділ 14. "Зайчик" і "киця"

Розія сяяла. На ліжку було розкидано купу суконь різних кольорів та фасонів, які їй допомагала приміряти невисока пухкенька жіночка з ґулькою на маківці. Дівчина життєрадісним метеликом пурхала по кімнаті, зупиняючись біля великого переносного дзеркала, якого я ще зранку тут не бачила. У великому кріслі біля вікна сиділа тінь Діанея і втішено спостерігала за приготуваннями Розії до балу, руки ж її наче жили окремим життям - вона вправно в'язала щось схоже на широкий шарф чи шаль. Побачивши мене, Розія підскочила і почала швидко розповідати:

- Цілителько Маро, я все виконала, як ви веліли: гуляла дві години в парку разом з тіткою Діанеєю, почала готуватися до балу, - вона вказала на сукні та жіночку біля дзеркала. - І грала на арфі!

І справді, біля стіни за дзеркалом стояла невелика арфа, поблискуючи численними срібними струнами.

Я зі самовпевненим виглядом кивнула:

- Ви молодець, принцесо Розіє, як ви себе почуваєте?

- Чудово! Їжа ще ніколи не була такою смачною, як сьогодні! Я об'їлася! - вона весело засміялась.

Але враз спохмурніла.

- А Зорія так і не прийшла. Я чекала на неї. Розумію, вона проводить багато часу з нареченим, але могла б зайти до мене разом із Теросом.

- Ваша Високосте, у вашої сестри надзвичайно багато справ, - скрушно зітхнула тінь Діанея. - Але тінь Зорія обов'язково відвідає вас, коли звільниться.

- Ох, сподіваюся, бо я хотіла похвалитися їй, що піду на бал! Адже мені справді можна, цілителько Маро?

- Так, можна, - хитнула я головою, хоча на душі було неспокійно.

- Хефіна допомагає мені підібрати сукню. Шити вже пізно, тому ми вибираємо з готових речей. Яке вам більше подобається, цілителько Маро? - Розія простягла мені два плаття у двох руках. У лівій було червоне плаття з чорними вставками, а в правій - зелене з жовтою окантовкою на подолі й рукавах. - Не можу вибрати.

- Зелене підходить до ваших очей, - сказала я, а сама сумно згадала своє перше бальне плаття, яке теж було зеленого кольору.

На мене вихором налетіли згадки про той бал, який так і не почався, але там я була з Орестом, і ми відчували, як зростають перші паростки нашого кохання і… Мені в задумі навіть здалося, що я чую голос коханого, і я хитнула головою, щоб прогнати оману. Але це справді був голос Ореста!

В кімнату раптово (без стуку!) зайшла дівчина, яка була копією Розії. За нею увійшов Орест, закінчуючи, видно, фразу, яку почав говорити ще в коридорі:

- …не треба так, я кохаю тебе, ти ж знаєш!

- Що тут відбувається? - пронизливим голосом спитала Зорія (зрозуміло, що це була вона!).

- Вітаю вас, дами, - одночасно з нею промовив Орест.

Розія від несподіванки остовпіла, а потім кинулася до Зорії, щоб обняти її:

- Зорі, ти прийшла! Я так рада бачити тебе!

Зорія злегка обняла сестру, а потім зробила вигляд, що її зацікавили сукні. Швидко відсторонилася і підійшла до ліжка.

- Ти встала, Розі? І що це таке? Ти кудись збираєшся? Значить, це правда, що ти сьогодні виходила в парк? Ти ж хвора!

- Зорі, нова цілителька приписала мені новий курс лікування. Я відчуваю себе набагато краще! А це сукні, які я вдягну на бал початку літа, - Розія закрутилася, вальсуючи з сукнями, які тримала в руках. - Я така щаслива!

- Що? Який бал? Яка нова цілителька? - Зорія примружида очі й зиркнула на мене. - Це ви?

Очі всіх присутніх уп'ялися в мене. Я ж відчувала на собі тільки погляд Ореста, і навіть краєм ока бачила його вродливе обличчя, але дивилась я на Зорію.

- Так, це я, мене звати Мара, - відповіла твердо, передчуваючи, що зараз мушу витримати словесний бій. І перемогти за всяку ціну.

- Хто вас призначив цілителькою до Розії? Тінь Гермот в курсі, що ви тут?

- Так, тінь Зоріє, - раптом втрутилась тінь Діанея. - Він особисто прислав до мене Мару. Її рекомендації бездоганні! Вона професіонал у своїй справі.

Не знаю, кого рекомендував тінь Гермот (я здогадалась, що це головний королівський цілитель), але те, що він не присилав саме мене - це точно. Але про це знала тільки я. І щось мені підказувало, що тінь Діанея теж почала щось підозрювати, але з якоїсь причини покривала мене.

- Кохана, кицю, це ж добре, що Розії стало краще, - раптом озвався Орест. - Ти ж казала мені, що дуже турбуєшся про її здоров'я, яке останнім часом дуже й дуже погіршилося.

- Т-так, - повільно промовила Зорія, намагаючись зорієнтуватися, як вести себе далі.

Бармуто, на жаль, мав рацію, Зорія справді була нещирою з сестрою, хоча це можна було помітити, коли знаєш про її наміри.

Присутність Ореста вибивала мене з колії. Мене бив мілкий дрож, то кидало в жар, то проймав неймовірний холод, і хотілося повернутися й сказати: "Оресте, це ж я, твоя Марта, ти що, не впізнаєш мене?" Звичайно, не впізнає, говорила я собі. Він забув усе. І мене, і наше кохання. "Кохана", "кицю" - це він казав іншій. А може, й справді, він любить Зорію? А я зіпсую йому життя, намагаючись повернути колишні спогади? Можливо, й Зорія кохає його. Я не богиня, щоб вирішувати долі людей, псувати їхнє майбутнє, бо сама зіпсувала колись своє. Голова йшла обертом. Тим часом Зорія оговталась.