Розділ 13. Чужий Орест

У мене голова тріщала від усієї цієї інформації. Невже я зробила помилку, дозволивши Розії жити повнокровним життям?

- Чи ти знаєш, що король Долини, Фетаній, після роздвоєння переміг свою тінь і став безсмертним?

Я вражено дивилася на Бармуто і не могла прийти до тями від його слів.

- Він править вже тисячу років. Насправді, тіней не так уже й багато. Люди втрачають мистецтво магії, вироджуються сильні магічні родини, старі багатовікові тіні рідко можуть мати дітей, з цим у них ой як складно. Тому й вимогою до Саліксії є присилати добровольцями саме магів, нову кров, яка допомагає новим тіням не зникнути повністю. Дводушників стає все менше.

Бармуто відкрив фоліант і показав мені картинку, на якій було зображено поряд двох однакових людей, зафарбованих у білий та чорний колір відповідно.

- Тіні та люди живуть поряд, але тіні отримують після роздвоєння цікаву особливість - вони за своєю природою продовжують постійно витягувати енергію з людей, певним чином послаблюючи їхню магію. Щоправда при безпосередньому контакті. Така собі життєва енергія на двох. Тому й Зорія, очевидно, ізолювала свою сестру, переконавши її, що вона є людиною і смертельно хвора. Таким чином вона віддає мало енергії, накопичує свою магію, щоб знищити Розію. Дуже спритна дівчина, вся в тата.

- Ого, жити тисячу років! І в короля до цього часу не було дітей?

- Були сини й дочки, але звичайні люди, і вони, і їхні тіні давно померли. Ніхто з них не ризикнув чи не захотів знищити свого брата чи сестру. А Зорія, як я бачу,  хитра й підступна, помінялась місцями з тінню і хоче організувати собі безсмертя.

- Чому ж вона раніше не зробила цього? Чекати два роки!

- Не було потреби. Але в планах, очевидно, це було. А нині вона аж пищить, так хоче одружитися з Орестом, але після шлюбу властивість отримати безсмертя зникає.

- І чому саме з Орестом? Вона так закохалася? - мені важко далися ці слова.

- Тому що він дуже сильний маг. Таких в Долині не було вже давно. Не здивуюсь, якщо напад диких тіней було організовано спеціально, щоб зблизитися з Орестом-Торесом.

На вулиці вечоріло. Мені пора було повертатися в королівський палац.

- Як же мені захистити Розію? Я ніколи не прощу собі, якщо вона постраждає через мене, - зітхнула я.

- Навіть не знаю, - знизав плечима Бармуто. - Бажано найняти їй охоронця. І, можливо, розказати всю правду.

- Мені важко було би без тебе, Арсене, - призналась я. - І як я збиралася сама врятувати Ореста? Добре, що ти допомагаєш. Дякую.

Арсен посміхнувся:

- Було би добре, якби я був поряд у палаці. Може, придумаєш що-небудь? В тебе це чудово виходить.

- Не впевнена, що сама там лишуся надовго, з моїми витівками з Розією, - посмутніла я. - Але я спробую щось вигадати.

Ми домовилися зустрітися завтра опівдні на центральній площі міста біля королівського палацу. Бармуто зранку збирався відвідати ще одну книгокав'ярню, де, як йому сказали, є древні хроніки з історії Долини.

Я повернулася до своєї кімнати в палаці, коли сонце вже сховалося за будинки міста. На столі стояла охолола вечеря (видно, Жанія постаралась), але я з задоволенням з'їла все до крихти - зголодніла. На бильці ліжка хтось повісив білу широку мантію, яку тут, як я зрозуміла, носять цілителі. Я натягла її на себе і вирішила сходити до Розії, подивитися, як вона. Все-таки я за неї відповідальна.

Біля ліфта стояли двоє гвардійців і Жанія, яка щось їм розповідала. Побачивши мене, вона засяяла в усмішці і почала висипати на мене купу різноманітної інформації:

- О, Маро, привіт. Ти вже повернулася з міста? Уявляєш, Малія застрягла в ліфті! - дівчина аж розчервонілась від того, що відбулося щось цікаве, і вона може це комусь розповісти. - Тут прийшли хлопці… Ой, я вас не познайомила - це Тулвод, а це Шанір, гвардійці короля, а це Мара, нова цілителька принцеси Розії. Так от… - вона на мить завмерла, згадуючи на чому зупинилася. - Малія застрягла! З тацею брудного посуду. Я їй казала, не їдь ліфтом, бо я недавно спускалася і щось так торохтіло! А вона поперлася. Вічно їй не щастить! Дістаньте її, хлопці, благаю вас, бо вона там зомліє від страху! - попросила гвардійців-охоронців.

Ті марно намагалися смикати двері, натискати кнопку - все дарма. Жанія перебігала від одного до другого і давала вказівки й поради, що робити. Це обіцяло розтягнутися надовго. Тому я вирішила піднятися до Розії сходами, що знаходилися поряд з ліфтом.

І от на сходах я й зустріла Ореста.

Це сталося так несподівано, що я, піднявши ногу для кроку, так і завмерла, витріщившись на нього, як підліток на свого кумира. Навіть рота відкрила, дурепа! І нічого не могла з собою вдіяти.

Він спускався сходами вниз, яскраво-червоний камзол і білі штани робили його для мене зовсім незнайомим незнайомцем, бо в Саліксії його одяг переважно був темних стриманих тонів - синього, зеленого, іноді блакитного, - бо вони дуже пасували до його синіх очей. О, ці очі!

Зачіска була зовсім іншою. Якщо вдома він мав вибриті скроні та закучерявленого чуба, то зараз волосся в нього виросло і спадало хвилястими пасмами мало не до плечей. І це йому теж неймовірно личило.