Розділ 9. Я проникаю в палац

Я роззирнулась навколо. На площі було чимало людей. Одні прогулювалися, інші поспішали у справах, декотрі заходили і виходили в магазини чи ресторанчики, яких тут було багато. В центрі площі стояв пам'ятник якомусь чоловікові на бестіані. Підійшовши ближче, я дізналася, що тут "увіковічено славетного Фетанія, тінь якого є Тінню Всіх Тіней". Себто, це король? Кам'яний Фетаній мав гордий і неприступний вигляд, повністю поголену голову (а може, лису?) і нахабного голуба на плечі. Раптом голуб перелякано злетів, бо мимо нього промчався барвистий літаючий вітрячок, іграшка, яку запустив маленький хлопчик років п'яти. Він грався біля пам'ятника, поряд стояла його мама і про щось розмовляла з подругою, зовсім не звертаючи уваги на витівки малого.

Мені сяйнула думка. Я поспішила першою підібрати вітрячок, який відлетів досить далеко від хлопчика. Він якраз біг по свою іграшку.

- Привіт, - сказала я малому, що підійшов і збирався заплакати, побачивши забавку в руках чужої тьоті. - Хочеш, я запущу вітрячок так далеко, що він перелетить аж за паркан?

Хлопчик передумав плакати і захоплено закивав.

Я рвучким рухом потужно розкрутила спеціальну мотузку, прилаштовану в іграшці, і з силою кинула її уверх і вперед у напрямі королівського палацу. Як і очікувалося, вітрячок полетів дуже високо й далеко, перетнув периметр ґратчастого паркану і впав з того боку десь у кущі. Тепер дитина збиралася заплакати через те, що вітрячок зник.

- Не плач, я зараз принесу тобі його, перекину через ґрати назад, - запевнила я малого і рвонула до найближчого входу на територію королівського палацу.

Охоронці, побачивши руду й розпатлану (ну, не тримається моє волосся купи, як не заплітай!) дівчину в чорному довгому плащі,  яка спритно бігла до них, трохи напружилися. Але я зупинилася біля входу, зробила благальне обличчя і заторохтіла:

- Добрий день. Шановні доблесні охоронці, я знаю, що у вас дуже важлива робота! Ви охороняєте надзвичайно важливе місце для нашої країни - королівський палац! 

Охоронці випрямили спини і гордо задерли підборіддя.

- Але ж ви також дуже добрі і благородні! Он той хлопчик запустив вітрячок, і він упав у кущі біля королівського палацу. Правда ж він дуже милий? І мріє бути теж, як ви, охоронцем!

Охоронці слухняно подивились у той бік, куди вказувала моя рука. Малий стояв і дивився на нас, захоплено відкривши рота і чекаючи на свого вітрячка. Охоронці заусміхалася. 

- Чи не дозволите ви мені пройти і швиденько забрати іграшку, поки хлопчик не розплакався від розпачу? Я швиденько! Адже ви хоча на вигляд дуже войовничі й неприступні воїни, але ж у душі співчутливі та чуйні. Чи не так?

Тут була найхиткіша частина мого імпровізованого плану. Хтось із охоронців міг власноручно принести іграшку, але я надіялася, що їм заборонено покидати пост за будь-яких обставин. Так і сталося.

- Тільки швидко! - сказав мені один із них і відступив убік, пропускаючи на територію палацу.

Я кивнула й побігла до кущів, де вже здаля запримітила барвисту іграшку. Почала робити вигляд, що шукаю вітрячок, заходячи все далі й далі в кущі. Забавка давно була вже схована у полах мого плаща. Кущі всередині росли ще одним, уже природним, парканом біля ґрат, тому, пробравшись крізь них, я вийшла на посипану піском доріжку. Вже звідти з силою запустила вітрячок у бік площі й рвонула до перших же побачених мною дверей, які вели в палац. Сподіваюся, іграшка долетить до площі, і малий буде втішений.

Забігши у двері (слава богам, мої побоювання, що там теж стоїть охорона, не виправдалися!), я накинула на голову каптур плаща і вже спокійно пішла довгим коридором. Він привів мене до якихось приміщень, де снувало багато людей. Від першого чоловіка, який поспішав кудись повз мене з тацею в руках, я сахнулася, але він пройшов мимо і не звернув на мене уваги. А потім я просто оминала зайнятих людей, зацікавлено розглядаючи все навколо. Це були службові приміщення, очевидно, біля кухні. Десь далеко було чути монотонний гомін, відчувався запах їжі. Завернувши в якесь відгалуження від основного коридору, пішла далі, помічаючи, як змінюються навколо стіни (стають чистіші й красиво декоровані), з'являються вишукані бра на стінах замість простих гасових ліхтарів. Тут, мабуть, були помешкання для більш привілейованих слуг.

Повз мене знову пройшов якийсь чоловік, і я притислась до стіни біля якихось дверей, щоб дати йому дорогу. Раптом двері відчинилися і звідти виглянула висока худа жінка в літах. Назвати її бабусею або старою язик би не повернувся. Бо є такі жінки, які й до старості лишаються дамами: жінками доглянутими й елегантними. Як моя бабуся Фроза, наприклад.

- Чого ж ви не заходите? - запитала жінка, дивлячись на мене через вишуканий лорнет. - Я давно вас чекаю, думала, ви не прийдете. Проходьте.

Я здивувалася, але не подала вигляду. Мовчки пройшла в її кімнату. Тут було все строго й витончено: і меблі (прості й добротні), і шпалери на стінах (однотонні, світло-коричневі), і оригінальні дрібнички відповідали образу самої господині.

- Мені рекомендували вас як скромну, сумлінну, старанну і співчутливу дівчину. Ці всі "с" для мене визначальні у виборі кандидатки. Яке ваше ім'я?

- Мар…, Мара, - пробурмотіла я, знявши каптур з голови.

Мені стало жарко, бо в кімнаті горів камін, незважаючи на теплу весняну погоду надворі.