Розділ 7. Умбра

На ранок я прокинулася від рохкання і мукання, яке долинало знизу з хліва. А ще від запаморочливого запаху сіна й коров'ячо-свинячого амбре. Так, спати на горищі хліва те ще випробування! Бармуто спав біля виходу з горища, загорнувшись у плащ. Лежав так, щоб той, хто хотів би залізти сюди, обов'язково перечепився через нього. Прийшов він пізно вночі, побачивши мене, сонну і сховану в сіні, тільки гмикнув здивовано.

Я спробувала переступити через нього, щоб не розбудити, та куди вже мені з моєю незграбністю. Звичайно, перечепилась.

Він сонно щось пробурмотів, і сів, позіхаючи. Вночі він зняв маску, вона лежала поряд, і я побачила потворне обличчя з деформованими рисами, страшне, потворне. Я швиденько закрила рот рукою, щоб не закричати від несподіванки, бо не звикла бачити його таким, хоча сама наклала на нього це страшне закляття. Він помітив і швидко натягнув маску.

- Вибач, забув, - буркнув спантеличено.

- Це ти вибач, - відповіла я, відводячи очі.

- Чому ти тут, а не в хаті?

Я розповіла блазневі про події сьогоднішньої ночі. Він похитав головою, обтрушуючись від сіна, яке стирчало з його волосся.

- Так, схоже, це і є те роздвоєння, про яке всі тут говорять. Відвідувачі корчми, до речі, десь за півгодини до опівночі всі поспішили додому. І я змушений був вимітатися, бо власник зачиняв корчму. Я трохи заробив грошей, виступаючи, Касії за нічліг вистачить, та ще й на оплату дороги залишиться. Бо ми умовилися з одним фермером, який везе свій товар до столиці, що підвезе нас із тобою.

- Ой, як добре, - зраділа я. - Але після вчорашньої ночі мені якось моторошно бачити Касію.

- Вона звичайно людина, які всі тут. Просто інша, - переконував мене Бармуто, поки ми спускалися з горища і йшли до хати. - Ці люди мають інший спосіб життя, про який ми знаємо дуже мало. Адже, наприклад, дракони, перетворюються на літаючих ящерів. Тебе це не лякає?

- Та ж то дракони! - не погоджувалась я.

- Просто про драконів ти знаєш більше, ніж про жителів Долини Тіней, от і все. Знатимеш більше про них - перестанеш боятися. Невідоме і непояснюване  завжди лякає.

Касія крутилась біля плити і щось готувала. Побачивши нас, заусміхалася приязно. І мені якось полегшало, але все одно залишатися тут довше, ніж потрібно, я не хотіла. Ми поснідали (Бармуто на вулиці), заплатили за нічліг і попрощалися.

Фермера, який їхав до столиці, звали Валдій. Він віз молоко у великих бочках, видовбаних з цільної колоди і зачарованих від скисання, мед, розфасований у невеличкі скляні баночки з симпатичними розмальованими кришечками, ткані настінні гобелени, теплі товсті та дуже легкі ковдри з овечої шерсті та багато іншого краму. Я думала, що це буде просто навантажений віз із товаром, і помилилася. Це був не віз, це було три великі криті фургони, якими правили сам Валдій і два його наймані робітники. В одному з фургонів розмістилися ми з Бармуто і син Валдія, Мусійко, хлопчина років п'ятнадцяти. Він усю дорогу розповідав нам про те, як добре в столиці, які там смачні солодощі і чудові швидкі бестіани.

Бармуто навмисно розговорив хлопця, прихвалюючи його спритність та хазяйновитість, спостережливість і кмітливість. За ті кілька годин, які ми провели у фургоні Валдія, ми дізнались дуже багато корисної інформації.

Столиця була великим містом, оточеним високим і міцним муром. В'їхати туди можна було крізь кілька міських воріт, де з приїжджих знімалося невелике в'їзне мито. Але якщо ти хотів потрапити до міста на своєму бестіані, то повинен був не проходити крізь ворота, а пролітати через великі вхідні колобрами, які автоматично знімали плату у вигляді магічної енергії, котра йшла на потреби столиці. Щоб не викликати у хлопця підозри, що ми не знаємо, хто такі ті бестіани, Бармуто запитав:

- А тобі подобаються бестіани?

- О так! Вони такі величезні, майже як дракони! А крила! Мені подобаються червоні, вони найсильніші й найвитриваліші. Зелені й сині не такі великі. Я все про них знаю, бо мрію бути вершником-охоронцем. Але червоні тільки у короля й багатих вельмож, - похнюпився хлопець.

- Нічого, Мусійку, - заспокоїв його Бармуто. - Якщо в тебе є мрія, і ти прагнеш до неї і робиш усе для її втілення, то в тебе обов'язково все вийде.

- Справді? - не повірив хлопець. - Тато каже, що я мушу продовжувати його справу, теж бути фермером і возити товар до перекупника в столиці. А я мрію не про це.

- Все залежить тільки від тебе. Це твоє життя, - посміхнувся Бармуто.

Найкраще, як розповів нам Мусійко, гостям у місті зупинятися в готелях, які мають намальовані на дверях шестигранники, їх називають "шістками". "Там і дзеркала в двокімнатах великі й зручні, і годують добре, і є стійла для бестіанів. А от у п'ятірках і четвірках дзеркала вже маленькі, незручні для тіней, та й люди там селяться підозрілі," - пояснював він. Ми з Бармуто вдячно кивали і мотали на вус. Світликами називались гроші Долини Тіней, були вони зроблені з чистого золота, схожі на горошинки, маленькі за розміром, щоб якраз гарно поміщатися у місцеві гаманці-мішечки.

Отак, дізнаючись все нові й нові подробиці тутешнього життя, ми під'їхали до Умбри, столиці Долини Тіней. Сплативши в'їзне мито, розпрощалися з Валдієм та Мусійком, і пішли шукати рекомендований ними готель-"шістку".

Вулиці міста, широкі й довгі, вражали красою й чистотою. Люди були одягнені в різноманітний одяг, але переважав чорний та червоний, як ми помітили, це були також кольори прапора Долини Тіней. У багатоповерхових будинках з високими баштами і широкими дверима, очевидно, мешкало кілька сімей. Над кожною баштою майорів прапор Долини, а стулки дверей були пофарбовані різними фарбами: права - білою, а ліва - чорною. Тут ми вперше побачили й бестіана - велику крилату тварину, величиною трохи більшу за коня, чимось схожу на дракона, тільки набагато меншу, з великими перепончастими крилами і двома міцними лапами. Його вів за повід якийсь чоловік. На видовженій морді звіра із синім окрасом був намордник, а крила - міцно прив'язані до тулуба.