Розділ 6. Роздвоєння

Ми сиділи на порозі хати Касії, яка побігла десь у справах (мабуть, до Грейдона щодо корови). Надворі догорав день, але був початок літа, і темніло пізно. Ми обговорили з Бармуто статтю з часопису, прочитали уважно й прискіпливо. І дізналися ось що. Більше місяця тому в Долину Тіней прийшов принц Саліксії Орест. Це була нетипова для Долини подія, тому прийняли його на найвищому рівні в палаці Тіні Всіх Тіней (такий був титул тутешнього короля). Було проведено якийсь "абсолютний ритуал", після якого всі маги, що потрапляли із Саліксії добровольцями в Долину, втрачали пам'ять і натомість отримували властивість роздвоєння. Що це таке, ми з Бармуто так і не зрозуміли, бо автор статті писав про це, як про само собою зрозуміле. При дворі короля Ореста прийняли прихильно, нарекли Торесом, використавши букви справжнього імені задля якоїсь там гармонії, бо старе ім'я повинно було залишитися за перевалом. Влаштували на службу в королівський гарнізон, оскільки він добре володів і магією, і мечем. Після абсолютного ритуалу пам'ять принца не стерлася до кінця, як це завжди було з його попередниками з Саліксії. Про це окремо зазначалось у статті, бо такий випадок був нетиповим. Але після роздвоєння, сподівався автор, все стане на свої місця. І був би принц ще одним пересічним громадянином Долини, якби не раптова подія, що змінила його життя.

Принцеса Зорія, дочка Тіні Всіх Тіней, виїхала з благодійною місією в один із районів Умбри, столиці Долини Тіней, що пережив напад "диких Тіней" (цікаво, хто чи що це таке?). Її супроводжувало кілька гвардійців із гарнізону короля. Дорогою на принцесу напала дика Тінь. Тільки завдяки мужності та відвазі гвардійця Тореса принцеса залишилася живою. Принц прикрив її своїм тілом, отримавши численні поранення. Під час перебування Тореса в лікарні принцеса часто відвідувала його. Так зародилося їхнє кохання. Автор статті розчулено описує зворушливі діалоги та зменшувальні імена, якими Торес і Зорія називають одне одного - Зайчик і Киця.

"Звіринець якийсь, - роздратовано подумала я. - Ненавиджу таке спілкування." А в самої на душі було гірко та боляче. Мій Орест в обіймах якоїсь вертихвістки! Я розуміла, що упереджено ставлюся до принцеси Зорії, я ж не знала цієї дівчини, може, вона дуже гарна людина, щира, добра, чуйна (он, з благодійною місією їздила!). Але все одно нічого не могла з собою поробити, бо страшенно ревнувала Ореста.

- Я мушу йти в корчму, треба заробити грошей на нічліг, - глухо сказав мені з-під маски Бармуто.

- А я? Тобі допомагати?

- Ні, не варто, в мене є вже готовий репертуар, невеличка поетична вистава-інсталяція. Ти її не знаєш. Хіба що ходити корчмою і збирати гроші в капелюх, - засміявся він.

- Думаю, з цим чудово впорається Рокат. Касія казала, що він дуже чесний і справедливий, проблем не повинно бути, - теж посміхнулась я.

- Ти відпочинь, Марто, завтра в нас довга дорога до столиці. Я спробую дізнатися, чи немає тут якогось транспорту, телепорту чи ще чого, щоб швидше туди дістатися.

Я кивнула, погоджуючись.

- Ти спатимеш на горищі?

- Так, але мені не подобається питання Касії про мою тінь і роздвоєння. Ми чогось не знаємо. При мені є мисливський ніж і кілька магічних штучок для самозахисту. Ти, Марто, на всяк випадок спи одягнена. Будемо сподіватися, все буде добре.

Ми розпрощались, і Арсен пішов шукати корчму, яка, мабуть, була на центральній площі (а де ж іще?).  "Спитаю когось дорогою", - сказав він. А я повернулась до хати, трохи постояла біля дзеркала, вглядаючись у своє виснажене обличчя. Де поділася товстуха Марта? На мене дивилась дівчина, яку товстою назвати язик би не повернувся. Хоча веснянки, як завжди, всіювали мої щоки й ніс рясними цятками. Ну й нехай. Зорія красуня, а кохає Орест тільки мене! Так я збрехала собі і лягла спати.

Мене розбудив якийсь дивний звук. Було темно, у привідкриті фіранки заглядав серпик місяця, тому трохи вгадувалися обриси меблів. Дзеркало, яке висіло якраз на стіні навпроти мого ліжка, тьмяно світилося. За ним я бачила якийсь рух. Може, мені здавалося (після сну різне може приверзтися), а може, то при світлі місяця так мерехтіли тіні дерев у вікні, відбиваючись у дзеркалі. Я сіла на ліжку, серце сильно калатало, але щоб дуже злякалася, то ні, просто було якось тривожно. Раптом за гладдю дзеркала знову щось промайнуло, і я впевнилася, що мені не ввижається, - там справді хтось був. Придивилася пильніше. Чорні обриси невисокого, кремезного чоловіка були якісь розпливчасті, ледь окреслені. Неначе хтось узяв вуглинку і кількома штрихами накидав ескіз людини, а потім замалював чорним. Тінь була нестійкою, весь час тремтіла, мінилась. Іноді було чітко видно руку з грубими пальцями і короткими нігтями, а потім раптом ногу в чоботі з високою халявою. Аж ось у тіні стало проступати обличчя, і стало зрозуміло, що мені знайома ця людина. Я закрила собі руками рот, щоб не закричати від жаху. У тіні було обличчя вчорашнього небіжчика, якого ми бачили на площі, померлого Каренія, чоловіка Касії.

Тінь неначе хотіла пройти дзеркальний бар'єр, вирватися назовні, але не могла, тикалась у скло зі свого боку, розпливалась ляпками і басаманами. Іноді мені здавалося, що поверхня піддається, вигинається під тиском розпливчастого чорного марева, але це тривало недовго, поверхня знову ставала рівною. "Сили мало мав", - раптом згадала я слова Касії про свого чоловіка і похолола. Якщо це тінь Каренія, а він сам помер, то це його тінь, яка відірвана від нього назавжди. Невже вона залишиться у дзеркалі навічно? А може, поступово зникне?