Розділ 5. Терос

- Придивися пильніше! - сказав мені Бармуто.

Я підійшла ближче і почала розглядати портрет. Так, це був Орест! Я навіть побачила мій горезвісний синій водяний браслет на його руці, бо портрет був поясний*. Орест тримав у руках якийсь незнайомий предмет, схожий на ажурне переплетення чи то ниток, чи то тоненьких паличок. Обличчя його було спокійним, а погляд трошки насмішкуватим. Мене кинуло в жар. Звідки? Чому? На мій запитальний погляд Бармуто знизав плечима, знову подивився на портрет і промовив:

- Це щось новеньке. Орест ніколи не любив фотографуватися, а тим більше давати інтерв'ю для преси. Завжди уникав цього. А цей портрет наче вирізка з часопису чи газети, вставлена у рамку. І подивись на його очі.

Я придивилася пильніше. Голубі очі Ореста, завжди чисті, як весняне небо, вже не були такими. Навколо райдужок розпливався чорний ореол. Він був ще не дуже помітним, здавалося, що то так розширилися зіниці, але чорні ляпки в очах були вже помітними.

Тут скрипнули вхідні двері, щось загуркотіло в сінях, і до кімнати зайшла Касія, несучи поливане відро з молоком.

- О, я бачу ви дивитеся на красунчика Тероса! - вигукнула вона, широко посміхнувшись. - Скажіть, він милий? От пощастило тіні Зорії, що він так вчасно прийшов із-за перевалу. Люди звідти завжди такі оригінальні. А тіні в них найсильніші! Та що це я, роздягайтеся, мийте руки та сідайте до столу, повечеряємо, я потім вам покажу, де ваша двокімната. Ви разом спати будете, чи як?

Це питання застало мене зненацька і змусило густо почервоніти, добре, що я ще була в масці. Бармуто ж повагом сказав:

- Дякуємо, Касіє, але ми рідні брат і сестра, а тому спатимемо, якщо немає різних кімнат, то в одній, але порізну. А краще я на горище піду, на сіно, я бачив його там над хлівом.

Касія якось дивно глянула на нього і спитала:

- А як же твоя тінь? Чи ти вже роздвоївся?

Отут і Бармуто замовк. Треба було щось терміново придумати, щоб відволікти Касію від її чудернацького питання. Тому я схопилася за голову і застогнала:

- Ох, щось мені недобре! Голова закрутилася! - я захиталася, і справді відчуваючи себе не дуже добре від утоми.

Касія заохкала, кинулася до мене, вони з Бармуто допомогли мені сісти на лавку і зняти плащ і маску. Побачивши моє обличчя, Кася щасливо заусміхалася:

- Ой, щастя ж яке у мою хату зазирнуло! Ти, Маро, сонцем поцілована, сонцем твоє волосся розчесане - щастя мені принесеш! Що за день, що за день, - примовляла вона, підносячи мені склянку з водою. - Чоловіка втратила, думала, все, світ мені немилий буде, а тут он воно - прислала Тьма мені розраду, щастя в хаті матиму на сім літ уперед!

Ми з Бармуто тільки перезиралися, нічого не розуміючи.

Касія тим часом поставила на стіл вечерю.

- А брат мій маску ніколи при людях не знімає, така в нього обіцянка, тому, Касіє, якщо вам не важко, виділіть йому миску з їжею та пляшку з водою, він окремо поїсть, - спохопилась я, дивлячись на Бармуто, який тупцяв біля столу, не знаючи, що робити.

- Ой, які ж цікаві звичаї у вас, у акторів, - сплеснула руками Касія, метнулась до плити і почала накладати щось у миску.

- А скажіть, Касіє, звідки ви цю картинку Оре… Тероса взяли? Дуже гарний він тут, як живий, - спитала я обережно.

- Ой, та це я з часопису вирізала, - зашарілася жінка. - В наше село крамарчуки часописи рідко завозять, я їх майже не купую, бо читаю погано, в навчальню ходила тільки три роки, а потім батько сказав: "Зась! Нащо воно тобі, заміж вийдеш, чоловік, діти, хазяйство, роздвоєння…", то й довелося кинути. А тут, як привіз десь тижнів два тому, то я задивилась на таку красу та й купила. Аж тридцять світликів віддала! Чоловік сварився, що гроші тринькаю. А часопис зберегла, такі ж гроші плачено! - Касія підійшла до вікна і дістала з полички загорнутий у хустку часопис. - Почитайте, як хочеться.

Бармуто стояв з тарілкою біля порогу і не знав, що робити. Йому теж було цікаво глянути на часопис.

- Іди, Барме, поїж, а я тобі потім принесу, як сама почитаю, - спровадила я Арсена.

Він вийшов. Касія запросила мене до столу, і ми почали пригощатися. Все було дуже смачно, але їла я похапцем і швидко, бо мене так і тягнуло відкрити часопис, стримувалась із останніх сил.

Після вечері Касія показала мені кімнату, де я мала спати, яку чомусь вперто називала "двокімнатою". Кімната була звичайною: біля вікна стояло ліжко, поряд стіл і стілець, збоку шафа і кілька навісних полиць, на яких лежали різні дрібнички. 

- Тут Кареній мій спав! - схлипнула Касія, розгладжуючи ідеально постелене покривало на ліжку. Потім підійшла до стіни, на якій висіло велике настінне дзеркало у повен зріст, погладила його й продовжила, схлипуючи. - І не роздвоївся, бідний. Сили мало мав. Та й де тут сили взяти, батьки звичайні люди, хіба бабуся його майже готова була, але теж не дожила. І чого сваритися було з тим Грейдоном? Він до мене ще з юності клинці підбивав, але ж я ні-ні, я - вірна дружина. Була. Любила я свого Карика, ох, як любила!

Я слухала її химерні слова і робила вигляд, що розумію.

Касія витерла сльози, якось раптово заспокоїлась і сказала мені вже спокійним і буденним голосом:

- Ну, ти тут облаштовуйся, я ще по господарству покручуся. Гляну, може, Грейдон корову привів. А ні - сама за нею піду! Вмів накоїти - то вмій і відповідати!