Розділ 4. Чесне Дерево

Від гори, біля якої нас висадив Мартусей, униз спускалася залита сонцем зелена заквітчана полонина, подекуди розбавлена острівцями кущів та невисоких дерев. Ми були на кордоні Долини Тіней, за спинами висилися гори-загороди. Йшли навмання, орієнтуючись на розсипані по схилах пагорбів поодинокі хатинки, які здалеку були схожі на розсипані намистинки, що поступово спадали нижче і збиралися біля річки, формуючи невелике поселення. Був полудень. Нещадно палило сонце, і в плащах і масках було дуже спекотно. Але знімати їх ми не ризикнули.

Я здивовно дивилася на рослини під ногами, бо таких не те що ще не бачила, але й не читала і не чула. Бармуто йшов мовчки, іноді обертаючись на мене, бо я все більше сповільнювала крок, захоплена красою та незвичайністю полонинних трав і квітів. Ми дійшли до невисоких кущів, які давали хоч якийсь прихисток від палючого сонця, і вирішили трохи відпочити, пообідати і вирішити, як бути далі.

- Ні, ти бачив, бачив? - спитала я в Арсена захоплено, вказуючи на високі рожеві квіти, що коливалися на вітрі. Ними була засіяна майже вся полонина. - Ці квіточки у суцвітті антропоморфні, тобто схожі на людей. Є очі, ніс, руки, тіло й ноги! Я у захваті! Ніколи таких не бачила! І он та, поглянь! Це ж ціла миска, а не квітка! Всередині чи то вітрячок, чи то маленька балерина! Або на годинник схожа! Точно, на годинник! Яка краса!*

Бармуто гмикнув щось нерозбірливе, попив води з баклажки (відвернувся і підняв маску, що різонуло мене по серцю), а потім сказав:

- Ти знаєш, Марто, тепер я розумію, чому Орест в тебе закохався. Ти щира, безпосередня, добра й весела, де треба - сильна, а де треба - слабка. Бути в майже смертельній небезпеці і захоплюватися красою квітів - це так на тебе схоже.

Я відчула, що він посміхається під маскою, тому підморгнула йому і сказала:

- Я вирішую проблеми тоді, коли вони з'являються і заважають мені та моїм рідним чи друзям, а в інший час я насолоджуюсь життям.

Ще трохи потеревенивши про те і се, ми зібралися і пішли далі.

Відстані в горах дуже оманливі. До селища ми вийшли вже під вечір. Вирішили, що говоритиме Бармуто, я ж мовчатиму, а там видно буде.

Селище було невелике, хати переважно убогі, але доглянуті, з підметеними дворами, квітами біля вікон і колодязем у кожному дворі. Людей не було видно, наче вимерли. Дуже голосно брехали собаки, чулося голосне мукання корів і бекання овець. Я згадала, що також великі овечі стада ми бачили на полонині, біля яких, однак, не було видно пастухів.

Ми пройшли довгою вулицею, сторожко озираючись. Бармуто поклав руку на мисливський ніж, який висів у нього на ремені. Я спробувала викликати свою магію, але в мене нічого не вийшло. Чи то відчувалася присутність маронію (недалеко були шахти з його видобутку), чи то я була ще зовсім невмілим магом (що було вірогідніше).

Відсутність людей насторожила, але потім стало зрозуміло її причину. Вийшовши на центральну площу селища, ми зупинилися, як укопані. Бо тут справді було на що подивитися.

У центрі площі росло велике розлоге дерево. Я такого ніколи не бачила. Стовбур був товстим, високим і гладеньким, як скло, бо проміння вечірнього сонця, відбиваючись від нього, сліпило очі. Гостре продовгувате листя дрібно тремтіло, хоча вітер під вечір стих. Під деревом сидів мрець. Так, це був труп мужчини, який перебував тут, мабуть, не один день. На такій спеці, під палючим сонцем! Мене почало нудити. Але цікавим було те, що біля мерця півколом на колінах сиділи, мабуть, усі мешканці селища. Вони незмигно дивилися на мерця, який саме в ту мить, коли ми вийшли на площу, потроху почав хилитися вбік. 

Люди побачили нас, але мовчали, зиркали зацікавлено і знову поглядом поверталися до дерева. Аж раптом мрець повільно з'їхав по стовбуру праворуч і завалився набік, ляпнувшись головою в пісок. Селяни захвилювалися, дехто хотів устати на рівні ноги.

- Ані руш! Всі лишайтеся на місцях! - закричав високий бородатий чоловік, який сидів віддалік. Він схопився на ноги і швидко підбіг до небіжчика.

Довгою палицею почав малювати на піску лінію від голови мерця до людського напівкола. Всі витягали голови, щоб побачити, що буде далі. Ми з Бармуто перезирнулися, він знизав плечима. 

- Не знаю, що тут діється, але нам поки нічого не загрожує, - стиха сказав він мені. - Спробуємо попроситися на нічліг. І треба дізнатися про те, куди дівають людей із Саліксії.

Я кивнула, спостерігаючи за тим, що відбувається на площі. Чоловік, який малював лінію на піску, все ближче і ближче просувався до людей, які сиділи  справа у півколі. І чим ближче він підходив, тим неспокійнішим ставав хлопець у сірих штанах і синій сорочці, опоясаній мотузкою. Лишився ще крок - і палиця зупинила свій хід просто перед його колінами. 

- Грейдон! Це він! - тріумфально закричав чоловік з палицею, вказуючи на юнака.

- Ура! Нарешті! Я так і знав! Це й не дивно! - чулися репліки з усіх сторін.

Селяни почали підніматися на ноги, які, очевидно, заклякли після довгого сидіння. Дехто ходив і розминався, інші, схопившись, побігли геть, мабуть, додому, бо бідні тварини стояли в хлівах голодні. Двоє молодиків схопили велике біле простирадло, підбігли до небіжчика і почали замотувати його в імпровізований саван. Потім кудись понесли.

А от біля хлопця, до якого провели лінію, почав збиратися натовп. Він щось доводив, кричав, інші вступали з ним у суперечку. Гамір стояв на площі ще той! Бородань (очевидно, він був тут за старшого) строго прикрикнув на людей і голосно сказав: