Розділ 3. Дорога в Долину Тіней

Я спочатку не зрозуміла, дивилася на хлопця і думала про інше. А потім, коли до мене дійшло, злякалась.

- Бармуто, ні! Що це ти собі надумав? Я й так стала причиною твоїх страждань! Через мене й мою магію ти отримав страшне потворне обличчя. Я ніколи собі не прощу, що була змушена накласти це кошмарне закляття Прамози! Не проходить і дня, щоб я не думала про це. А ти хочеш іти зі мною в Долину Тіней, щоб знову наразити себе на небезпеку?

- Марто, зупинись, - хлопець сів на стілець і опустив голову, з-під маски голос його звучав глухо і якось приречено. - Не треба себе картати. Ти ні в чому не винна. Збіг обставин, ти просто опинилася не а тому місці і не в той час. Це закляття могли накласти і Магда, і Тенебріс, та будь-хто! Я вже звикаю, і це страшно! Чесно скажу, мені дуже важко. Обличчя є частиною мого акторського життя. Висловлювати почуття без міміки неможливо.

- Арсене, - хитнулася я до нього.

- Ні, вислухай, - Бармуто поглянув на мене крізь прорізи маски, і його зболені очі блиснули впертістю. - Я багато пережив у житті. Кілька разів був на грані смерті. Але театр, гра, поезія, мистецтво, творчість були для мене світом, куди я ховався від страждань і був щасливим. Зараз цей світ закритий для мене. І я хочу змін. Я хочу ризикнути і виграти. Або програти і змиритися. Бо в мене є шанс, і він там, у Долині Тіней.

Очевидно, здивування на моєму обличчі було дуже красномовним, бо Арсен пояснив:

- Тіні вміють змінювати минуле. Ходять, принаймні, такі чутки. Але платою за такий магічний обряд є дуже висока ціна. Для кожного своя. Хтось жертвує роками життя, хтось віддає свої найкращі спогади, хтось - яке-небудь почуття… Я готовий віддати будь-що, аби повернути моє справжнє обличчя. Бо без творчості я ніхто!

- Арсене, адже в тебе з'явилося дуже багато нових прихильників, люди люблять тебе! Вони дивляться не на обличчя, а сприймають і відчувають силу й красу твого таланту!

- Я не відчуваю його. Ось у чому справа. В мені щось надломилося, зникло, розтануло… А бути ремісником, працювати за інерцією я не хочу. Зникла якась іскра, завзяття, родзинка. Ти мене розумієш?

- Так, - тихо погодилась я, - розумію.

- Я, як і ти, хочу потрапити в Долину Тіней таємно, не хочу втрачати себе при переході через заставу. Тому ми підемо разом. Та й Орест мій друг, я теж хочу допомогти йому. І тобі.

- Дякую, Арсене, - сказала я. - Добре, ми підемо разом. Але Мартусей не хо…

Бармуто не дав мені договорити, перервав на півслові і пообіцяв:

- Батька я беру на себе. Завтра вирушаємо.

З цими словами блазень встав, кивнув мені і вийшов за двері.

Завтра. Можливо, я зможу побачити Ореста вже завтра! Якщо знайду його. Адже Долина Тіней зараз - це велика країна з центром-столицею. Я навіть десь у закапелках своєї душі тихенько пораділа, що буду не одна. Що не кажіть, а удвох краще і веселіше, і не так страшно.

На ранок Соллі принесла мені довгий чорний плащ і маску, схожу на Арсенову, тільки обриси її були м'якші і, як би це точніше сказати, більш жіночні.

- Не знаю, на який маскарад ви з Арсеном ідете, - почала вона з порога, - але мені все це не подобається! І чого ото начіпляти на себе такі чорні лахи? Якщо свято яке - то гарно, яскраво треба вбиратися, а не в траурний одяг! Признавайся, ви задумали щось небезпечне?

Я відкрила рота, щоб щось сказати, та бабця не дозволила:

- І не бреши мені! - гарикнула. - Я довше твого живу на світі, аби зрозуміти, що коїться щось недобре! Ну, чого мовчиш? Ти то як хочеш, а мого рідненького Арсенчика куди? Тільки знайшовся - і знову?

Соллі раптом безсило опустилася на стілець і заплакала. Я злякано підбігла до неї, обняла і почала заспокоювати:

- Неоторо Соллі, не треба, все буде добре. Ми повинні з Бармуто відвідати одне місце. Залагодимо там свої справи - і швидко повернемося. Це дуже, вкрай важливо!

Ах, як би я хотіла вірити у свої власні слова! 

Соллі кивнула, погоджуючись.

- Та то я так, - шмигнула вона носом. - Бережи його, Марто, він такий вразливий. І ще…

Нянька порилася у кишені свого фартушка, щось дістала звідти і сунула мені в руку.

- Ось, візьми, може, знадобиться. Я берегла її багато років. Але Арсенові зараз не потрібна, маска заважає йому грати. А в тебе хай буде, бо вона трохи чарівна. Потім розберешся. Бережіть себе!

На прощання Соллі ще раз схлипнула, скрушно хитнула головою і обняла мене. Коли вона вийшла з кімнати, я виявила у своїй руці дерев'яну сопілку, улюблену дитячу іграшку Арсена.

- Візьмете мотузки, і коли я перетворюсь, ви міцно прив'яжете себе до моєї спини, - пояснював Мартусей, дуже злий і дуже грізний.

Його очі палахкотіли золотим вогнем, а руки один за одним ламали олівці, які лежали на письмовому столі. Але він навіть не помічав, таким був розлюченим. Здавалося, ще трохи, і він буде дихати вогнем. Ой, відчуваю, непроста розмова була у Бармуто з батьком-драконом! Але головне - результат: Мартусей погодився віднести нас із Арсеном у Долину Тіней. Ми зібрали речі, які помістились у кожного в наплічнику (більше брати Мартусей роздратовано заборонив: "Все одно ви або зразу ж загинете, або якось уже зорієнтуєтесь, а на день-два їжі й води вистачить!"), одягалися в чорні плащі та маски (такий одяг, виявляється, там носять мандрівні актори), вислухали інструкції Мартусея ("Краще б ви одразу вбилися, ніж туди сунутися!") і пішли на злітну платформу дракона.