Розділ 2. Я це зроблю!

- І як ти збираєшся це зробити? - спитав Мартусей, дивлячись на мене з осудом. - Марто, ти ж знаєш, туди немає ходу людям. Духи на заставі недарма завжди активні та ситі. Невже ти думаєш, що ти перша намагалася проникнути в Долину Тіней нелегально?

- Я повинна це зробити - і крапка! - затято повторювала я, не слухаючи ніяких розумних аргументів дракона. - Тим паче, ти сказав, що туди не можуть проникнути люди, але ж це не стосується драконів. Хіба не так?

Я допитливо подивилася на Мартусея, намагаючись вловити на його обличчі хоч натяк на відповідь. Він, як завжди, був незворушний, його обличчя, мов кам'яне, не виразило ні однієї емоції на мої слова. Ага, якщо така серйозність і показна байдужість, значить, у драконів є, все-таки, вхід у Долину Тіней?!

Я з іще більшим натиском почала вмовляти Мартусея допомогти мені потрапити туди.

Після того, як Орест покинув королівський замок у Ледумі, після нашого гіркого прощання і моєї ганебної втечі з тронної зали (бо я, розплакавшись, вибігла геть, залишивши в шоці два королівські двори), я побігла у Хованку. Це таємне місце у Правій вежі королівського замку Ледуму, схованка принцес Алі та Мар'яни. Там мене, вдосталь заплакану й аж чорну від горя, знайшли дівчата-принцеси.

- Не плач, Марто, - заспокоювала мене Аля, обнявши з одного боку. - Все буде добре!

- Так, - підтвердила Мар'яна, обнявши з іншого боку. - Сльозами нічим не допоможеш.

Я схлипувала і згадувала всі наші зустрічі з Орестом, його слова, поцілунки, руки, губи… "Так, Марто, - сказала я собі тоді, - сльозами горю не допоможеш!" Але ж я не хочу втратити Ореста, просто не можу, бо кохаю його, не можу жити без цього хлопця, який покохав мене такою, якою я є насправді, - товстою коровою, незграбною, рудою і рябою! Всі ці негативні слова, які я завжди використовувала, розмовляючи зі своїм внутрішнім я, тепер чомусь здавалися смішними і дитячими. Бо Орест навчив мене поважати і любити себе, я поглянула на себе через призму його кохання. А він бачив зовсім іншу дівчину - симпатичну, мило веснянкувату і з шикарними формами.

Я повинна повернути коханого. І хай це видається неможливим і складним, я це зроблю! Саме тоді, у Хованці, я поклялася собі, що боротимусь за нашу любов до останнього, зроблю все, щоб Орест повернувся додому і до мене.

Потім було багато подій: ми відсвяткували чудове весілля моєї сестри Магди і Ольсена, принца королівства Ледум, відбулася церемонія нагородження Магди й мене за заслуги перед обома нашими королівствами вже в Саліксії, я познайомилася з дружиною короля драконів драконицею Аврелією, заради якої він зробив усе можливе й неможливе, аби визволити з рук чорного мага Тенебріса…

Все це проходило якось осторонь, неначе не зі мною, я була всередині заціпеніла і скам'яніла. Посміхалася, розмовляла, щось робила, з кимось знайомилася, комусь дякувала, але це робила лише моя оболонка, бо мої серце і розум були покриті льодом горя, втрати і біди. І одна-єдина думка билася в моїй голові повсякчас - Орест, коханий, врятувати його, знайти, зробити все, не втратити…

Бабуся Фроза, яка вся згорювалася після мого зникнення з Церемонії Оглядин у королівському палаці Саліксії, коли дізналася, що зі мною все добре, і навіть більше - я віднайшла сестру, також тоді приїхала до Ледуму на весілля Магди. Вона зізналася, що справді, у мами народилося двоє дівчаток, але після родів у лікарні сказали, що одне немовля померло. Так я стала єдиною донькою і внучкою, а Магда поділася невідомо куди. Що сталося насправді ми, мабуть, вже ніколи не дізнаємося, але бабуся була неймовірно щаслива мати ще одну внучку, до того ж отримати зятя-принца і поріднитись із королівською сім'єю.

Коли після всіх цих подій ми повернулися з нею додому, і я, нарешті, змогла розповісти їй про мої пригоди. Вислухавши все з кам'яним обличчям, вона трохи помовчала, а тоді сказала мені:

- Марто, я горджуся тобою!

- Що ж мені робити, бабусю? - спитала я з розпачем. - Я не можу жити без Ореста, я дуже його кохаю!

- Ти повинна боротися за своє кохання! - бабуся гонорово задерла підборіддя. - Жінки роду Домажківських ніколи не здаються!

- Так, бабусю, я пам'ятаю. Я вже думала, як мені вчинити. Але ж якщо я сама зголошуся дати обітницю Тіней, щоб потрапити в Долину, то забуду все, що було донині в моєму житті, забуду тебе, Магду, Ореста… Забуду своє кохання. А я цього зовсім не хочу. Навпаки, я хочу привести до тями Ореста, якщо він все забув, нагадати йому про нас.

- Так, ти правильно мислиш, - задумалась бабуся, - і це проблема.

Ми метикували і так і сяк, і все не могли нічого вигадати. Аж раптом бабусі сяйнула думка:

- Марто, обітницю Тіней дають лише люди. А що з драконами?

Я аж завмерла на місці від несподіванки. А й справді, що з драконами? Чи вони мають якісь відносини з Тінями? Може, вони проходять туди іншою стежкою, невідомою людям? Та й навіщо драконам стежка, коли вони мають крила! Звичайно, якщо вони підтримують якісь контакти з мешканцями Долини, то вони літають туди. Це логічно.

Я дуже зраділа. Обняла бабусю і прошепотіла:

- Я спробую випитати все у Мартусея, він король драконів, він напевно про це знає. І попрошу про допомогу. Я дістануся в ту Долину, чого б мені те не коштувало. Я буду боротися до кінця.