Розділ 18

Зоряна неспокійно крутиться на ліжку і заплутується в ковдрі, немов у коконі. Невидиме павутиння зв'язало руки й ноги, і їй не вистачає сил зробити вдих. Вона летить униз, обпалюючи грудну клітку серпами гарячого повітря, і земля під ногами дедалі ближче. Зоряна розіб'ється, якщо не прокинеться прямо зараз. Але її сон не закінчується. Пекучий страх у грудях змінюється збентеженням, яке вона не в змозі пояснити. Її життю більше нічого не загрожує, і Зоряна сміливо ступає по твердій землі.

Сизо-рожеве небо над головою малює спогади, які неможливо розгадати і розкласти на деталі, наче шматочки пазла. Кров у жилах закипає, коли туманний спогад стає дійсністю. Значить, це сталося нещодавно. Просто Зоряна так сильно втомилась, що вже не розуміє своїх почуттів. Вона хоче запам'ятати, але не може, тому що кожен уривок, кожна лінія приводить її в пекло.

У Зоряни так сильно тисне в грудях, що вона осідає на землю. Гострі камені впиваються в шкіру, і вона міцно заплющує очі. Нехай нестерпний біль зникне хоча б на мить. Їй потрібен лише один ковток свіжого повітря. Але раптом накриває густа темрява. Зоряна не бачить кінчиків пальців, але губи щипає сіллю.

Холодний поцілунок. Наче морозний вітер ударив по губах з усієї сили, залишаючи садна.

Ні, Зоряну цілує Віталік. Один скороминущий дотик, який не вдається видерти з пам'яті одним махом. Зоряна пам'ятає його холодні долоні на плечах, його чорні очі, смак губ. Може, їй це лише наснилося, але серце б'ється у припадку. Вона вся тремтить, як у лихоманці, і Віталій повільно відпускає її плечі. Віталік дивиться на Зоряну всього кілька секунд, але кожна мить перетворюється на тортури. Старший брат поцілував її, а Зоряні не вистачило сміливості відштовхнути. Наче в той момент їй потрібен був цей поцілунок. Болючий та відчайдушний. Вони згоріли в ньому живцем і воскресли відразу, щоб повернутися один до одного.

Вони заприсяглися не залишати один одного. Серцем, кров'ю, всім єством.

Ковдра сповзає набік, оголюючи її стегно, і Зоряна підстрибує на ліжку, як окропом ошпарена. У неї величезні очі, як у звіра, який зустрівся віч-на-віч зі смертю. Але смерть не така страшна, як те, що вона побачила уві сні. Наснилося чи все-таки правда?

— Тихіше, Віталік щойно заснув, — мама поправляє ковдру, що зібгалася в ногах, м'яко доторкнувшись до плеча Зоряни. Тв лише кліпає очима, з останніх сил стиснувши в кулаці краєчок ковдри. Живіт більше не болить, але в грудях так страшно тягне, що плакати хочеться. Вона точно божеволіє.

Напевно, Зоряна більше ніколи не зможе подивитися братові у вічі. Чому її брудні думки знову будують стіни між ними? Чому в неї не виходить позбавитися отруйного почуття провини? Віталій ніколи б не поцілував її, бо не можна. Протипоказано, заборонено, неможливо. Вони — рідна кров, і яким би сильним і руйнівним не був їхній зв'язок, вони назавжди залишаться братом і сестрою.

Віталік мирно сопе, упершись обличчям Зоряні в ноги, і дівчині так хочеться потріпати його волосся. Віталій завжди так робив, коли Зоряну мучило безсоння. Ласкаво гладив її по голові, співаючи під ніс пісеньку з якогось старого мультфільму, і вона майже миттєво засинала. Іноді Зоряна прокидалась на грудях брата, і те рідне тепло, яке вона відчувала біля Віталіка, з роками нікуди не поділося. Навіть після важкої операції Віталій знайшов у собі сили відвідати Зоряну.

Мабуть, він прийшов пізно вночі, і мама не стала його проганяти.

— Мамо, чому Віталік тут? — Зоряна стискає в кулаці ковдру, і тканина тріскається під її пальцями, як сира земля на сонці. Тільки блідо-біле решето залишається, і крізь круглі дірки повільно витікає життя Зоряни. Вона прибирає з чола вологий чубчик, кинувши на Віталія розгублений погляд. — У нього була ввечері серйозна операція.

Наталя Кирилівна опускається в крісло, обійнявши себе за плечі, і переводить погляд у вікно. На вулиці тільки розвиднілося, а вона так і не стуляла очей після того тривожного дзвінка Льоші. Якби вона тільки знала, чим обернеться її гірка правда…

За одну ніч Наталя Кирилівна мало не втратила обох дітей, і все через клятву, яку Віталік дав їй ще в дитинстві. Вона взяла з сина слово, що той ніколи не розповість Зоряні про вдочеріння. Віталій за сімнадцять років мовчання вигорів вщент, висох, почорнів. На місці його серця залишилася лише пустеля, а Наталя Кирилівна так нічого й не зробила, щоб допомогти йому.

Яка з неї мати після цього?

— Усе не так просто, — Наталя Кирилівна затискає рота долонею, проковтуючи їдкий схлип, і в неї на мить темніє в очах. Наче сонячний ранок накрили хвилі чорної вуалі. Ні голосів, ні щебету птахів за вікном, ні шуму вітру. Усе згасло, поступаючись дорогою болю, що так довго жив усередині і не виходив на світ. Але дітям жінки завжди було в сто разів болючіше, ніж їй.

— Щось трапилося? — Зоряна різко смикає ногою, і Віталієва рука сповзає на край ліжка. Кінчики пальців майже досягають підлоги, але Віталік лише перевертається на інший бік. Як сторожовий пес біля ніг хазяїна. Як би гірко не було це визнавати, але Зоряна завжди тримала брата на прив'язі. Вона навіть не дозволила Віталіку здійснити його мрію, поїхати працювати до Німеччини. Невиправна егоїстка.

У Віталія чорні ями залягли під очима від втоми, але він від ліжка сестри ні на крок. І Зоряні так боляче бачити його таким. Покинутим, розбитим, змученим. Краще б Зоряна стиснула зуби й терпіла до ранку, щоб батькам не довелося викликати швидку. Щоб Віталікові не довелося кидати все заради сестри. І вкотре? Завжди.

Зоряна опускає голову, зморгуючи сльози, і мама міцно стискає руку.

— Лежи спокійно, тобі потрібен відпочинок, — у Наталі Кирилівни тремтить голос, і усмішка ледве торкається її губ. Червоні очі не обдурять, скільки б років вона не відточувала майстерність брехати. Здається, Зоряна вже давно щось підозрює, і Наталя Кирилівна з жахом чекає того моменту, коли вона запитає. — Віталік сам тобі розкаже, якщо захоче.