Розділ 17

Віталій проводить долонею по тріщинах, які розповзлися на екрані телефону, і опускається на лаву. Мертво-блідий коридор розпливається перед очима розводами каламутної води, але Підгорний не чує голосів довкола. Лікарі, медсестри, пацієнти. У розпал робочого дня в їхній клініці не проштовхнутися, і Віталік уперше почувається тут чужим. Він неодноразово рятував людей від смерті, тільки своє серце врятувати так і не вдалося. Та, хто завжди була поруч і довіряла йому, як самій собі, заганяє в груди кинджал дедалі глибше.

Так, що вдихнути виходить через раз.

Так, що холодний метал розбиває ребра на уламки.

Віталій більше нічого не відчуває. Ні кохання, ні туги, ні болю. Тільки крижаний страх втратити її. Дорожчого за Зоряну в нього нікого немає, і якщо вона піде…

Віталік голосно шморгає носом, і перед ним несподівано відчиняються двері кабінету. Напевно, проклинати долю під кабінетом найкращого друга не найвдаліше рішення. Льоша обізнаний про особисте життя Віталія краще, ніж його друг, але навіть йому не вистачає духу зізнатися. Тому що почуття до Зоряни —  жирна крапка на Віталіковій репутації. Тому що справжня правда нікому не потрібна. Людям потрібні плітки, в які вони вчепяться зубами і рознесуть по всьому місту, як голодні собаки. А Віталію просто необхідно бути впевненим, що Зоряна в безпеці.

Зараз Віталік не з нею, і його вбиває ця хвора потреба в ній.

— Що з тобою? — Льоша сідає поруч, розчепіривши поли халата, і плескає Віталія по плечу. Уже звично бачити друга засмученим, але сьогодні на його обличчі наче живого місця не залишилося. Тільки глибокі рани болю, що покрили шкіру. Тільки згаслі очі, схожі на дві чорні темниці. У Віталіка точно щось трапилося.

Віталій витирає долонею мокрі очі й дивиться кудись у підлогу. Опущені плечі тремтять, як у лихоманці, і Льоша боїться до нього торкатися. Скільки вони вже знайомі? Ще з інституту. Значить, понад п'ять років. Але Віталік ніколи не розповідає про той бік життя, який тримає під залізним замком. Кохання та стосунки. Льоша його і в компанії дівчат не бачив доти, поки в їхній клініці не з'явилася Марина.

Дещо він таки знав. Найкращому другові складно таке не помітити, коли бачиш людину майже щодня протягом багатьох років. Віталік звертає увагу не на всіх дівчат, а на одну конкретну. Принаймні Льоші так здається.

— Мама дзвонила, — хрипким голосом промовляє Віталій, схрестивши пальці в замок. — Зоряну привезли до лікарні з підозрою на апендицит.

— Ти можеш піти до неї, — Льоша поправляє окуляри, що з'їхали на кінчик носа, і простягає Віталікові ключ від ординаторської. Віталій дивиться на нього, як на божевільного, насупивши брови, але не вимовляє жодного слова. Він завжди мовчить, коли Льоша намагається йому допомогти. — У мене щойно почалося чергування, я заміню тебе на операції.

Віталій квапливо піднімається на ноги, обтрушуючи халат від пилу. Йому ввижається низка мокрих плям на кишені, які повільно наливаються кров'ю. Сльози перетворюються на криваву річку, і у Віталіка клубок застряє в горлі. Він прокашлюється в кулак, прикривши очі, і його веде вбік. Він вчасно хапається за стіну, тарабанячи мокрими пальцями по склу. Льоша точно подумає, що він збожеволів.

Льоша насувається, як гранітна скеля, і хапає Віталія за рукав.

— Я маю допомогти своїй пацієнтці, — гарячково бурмоче Підгорний, і горошини поту застилають очі.

— Не треба так ризикувати, — Льоша вчіпляється в комір його сорочки, штовхнувши Віталіка до стіни. Той боляче б'ється лопатками об скляний стенд, і у погляді здіймається темрява. Чорна стіна безумства, що заповнює кожен куточок його душі. Льоша ще ніколи не бачив Віталія таким безпорадним. — Ти маєш жахливий вигляд.

Віталік одним різким рухом забирає його руку, розправивши комір. Піт на лобі як жар горить, і Віталій скидає мокрий чубчик на бік. Він ніби в одну мить промокнув до нитки, і набряклий одяг тягне його вниз. Ближче до землі, де йому й місце.

Льоша перегороджує йому дорогу в операційну, але Віталік лише приречено хитає головою.

— Я все одно зроблю це.

Коли за ним зачиняються двері, Льоша ще довго дивиться крізь скло йому в спину. У нього вена пульсує на лобі, а в роті чомусь в'язкий смак крові нашарується. Згорблена спина Віталіка стоїть перед очима і нікуди не зникає. Чому Лоьша дозволив йому піти? Чому не зупинив його?

Віталій шукає в телефонній книзі потрібний номер і нервово притискає до вуха телефон.

«Віталіку, ми знайшли Зоряну непритомною»

Жалібний голос мами молотком стукає в голові, і Віталій майже без пам'яті рухається до операційного столу. Чекають тільки на нього, і він обіцяв пацієнтці, що та проживе довге життя. Чому це сталося саме сьогодні?

Ще вдень Зоряна мирно сопіла у нього на грудях, і Віталік кохав її ще сильніше. Тому що ніхто не забороняв йому торкатися, відчувати, віддавати кожну крупинку тепла, якого так мало лишилося в його серці. Але все закінчилося в одну мить, коли пролунав телефонний дзвінок. Його ілюзія щастя зруйнувалася на очах, як картковий будинок. Тому що йому не можна бути щасливим із «сестрою». Не можна!

«Я так злякалася, — голос мами мішався зі стукотом коліс каталки, на якій везли Зоряну. Віталій уявляв її бліде обличчя, її сині губи та руки, що впали без сил. У нього в голові безперервно тягнувся неприємний писк, як і зараз. — Коли побачила її на підлозі, у мене мало не зупинилося серце. Я раптом згадала той день, коли ми забирали її з дитбудинку. Маленька дівчинка з пошарпаною лялькою в руках. Коли я простягла до неї руки, вона глянула на мене, як доросла. Яка ж я була щаслива, коли вона вперше назвала мене мамою»

Віталік бере в руки скальпель, і перед очима набухають криваві рани. Темно-червоні смуги, рвані шрами, прозоро-синя шкіра. Іржаве лезо впивається в пальці, і гарячі краплі крові стукають по підлозі. Одна, дві, три. На підлозі росте величезна калюжа, і Віталій не може вибратися з неї.