Розділ 15

Зоряна давно хотіла вибратися з Віталіком у кіно, і їй навіть на думку не спадало покликати Артура. Після подвійного побачення з Віталієм та її колегою (він сам просив її так називати) стосунки з Артуром майже розвалилися. Напевно, їх досі можна було назвати друзями. Вони часто працювали над одним проєктом, зависали в університетській кав'ярні під час обіду та разом обирали декорації для виступів. Але Гнатюк більше не посміхався їй так само віддано й м'яко, як і раніше. Вони бачилися щодня, але прірва між ними зростала загрозливо швидко. Чому з Віталіком усе працювало з точністю навпаки? Зоряна не знаходила відповіді.

Зоряна крутить у руках пляшку з водою, переступаючи з ноги на ногу. Величезна будівля клініки насувається гранітною скелею, і в Зоряни підкошуються ноги. Ще один необережний крок — і вона полетить униз, ламаючи хребці об гострі сходи.

Один удар — неприємний хрускіт.

Другий — отруйно-червона калюжа крові на асфальті.

Третій — тоненький писк у голові та миттєва смерть.

Зоряна вмирає щоразу, коли бачить брата нещасним. Що, якщо Віталій нещасний через неї?

Коли Віталік з'являється в дверях клініки, душні сумніви спадають із плечей. Зоряна набирає в легені повітря, нервово видихає, й усмішка з'являється на губах, як перший промінь сонця вранці. Крихка, несмілива, легка. Те, що так потрібно братові після важкого робочого дня. Те, що змушує рухатися вперед кожен день.

Зоряні не треба знати, наскільки Віталієві важливо бачити її посмішку. Нехай у нього закінчаться сили жити, кохання до сестри не зникне навіть на тому боці.

Зоряна міцно затискає горлянку пляшки між пальцями, і в грудях чомусь стає холодно та вогко. Ніби колючий вітер пробив у грудній клітці дірку розміром із кулак, і кожну ділянку тканини, кожну жилу затягло товстим шаром льоду. Їй гірко дивитися на вимучену посмішку Віталіка, бо втому вихором з лиця не зітреш. Бліде, змучене обличчя і чорні очі, облицьовані канавами. Він майже не спав через термінову операцію, а Зоряна ще затіяла цей безглуздий похід у кіно. Навіщо?

— Віталь, ми можемо подивитися цей фільм іншим разом, — Зоряна ляскає його по плечу, і Віталій ще сильніше похитується на ногах. Зоряна до болю прикусює губу, намагаючись його зловити, але Віталік в останній момент перестрибує через дві сходинки. — У тебе щойно була складна операція.

Зі скуйовдженим чубчиком, у розстібнутій куртці і з посмішкою до вух. Віталій схожий на дитину, якій вперше дозволили погуляти. Але Зоряну завжди дивувало інше. Як у її братові, буркотливому і похмурому зануді, вміщалося стільки безмежної енергії. Віталік утримував її на ланцюгу, як злу собаку, але, коли випускав, світ догори дном перевертався. Зоряна завжди хотіла бачити брата безтурботним і щасливим.

Тоді Зоряна ще не знала, що щастя Віталію приносить лише вона. Більше ні в кого не виходить.

— Я хочу трохи розслабитися, — Віталік тягне її до машини, схопивши за лікоть, і Зоряна обурено хитає головою. Пре, як танк, і сперечатися марно. Віталій ніколи ні в чому не відмовляв сестрі, але Зоряна так і не навчилася боротися з його впертістю. Шкідлива звичка, яка намертво приклеїлася до Віталіка багато років тому.

Коли Зоряні виповнилося десять, батьки купили будинок в іншому районі, і їй довелося змінити школу. Тоді Зоряна і познайомилась з Люсею. Вони обоє захоплювалися музикою, тому швидко порозумілися. Але Віталій уперся, як баран. Він заборонив Люсі з'являтися в їхньому будинку, і Зоряні досі не відома причина. Минуло майже десять років, і впертість Віталіка давно вийшла за межі розумного. Зоряна перестала шукати видимі причини, тому що любов брата була найдорожчою.

Здається, ніби Зоряна все життя боялась лише одного — втратити брата.

— Ти з ніг валишся, — Зоряна вимикає сигналізацію, і Віталій раптом зупиняється на останній сходинці. — Я просто відвезу тебе додому.

— Хочеш якнайшвидше позбутися старого? — він на ходу знімає куртку, застеляючи сходинку, і сідає на край. Люди навколо здивовано обглядаються, але Віталік не збирається підніматися. Тільки дивиться на Зоряну спідлоба, як у п'яному чаді. Дві чорні прірви, дві глухі трясовини, дві тіні з порожнечі. У нього страшенно великі очі. — У тебе нічого не вийде.

Зоряна повертається до нього й сідає поруч. Вони точно збожеволіли.

— Я хвилююся за тебе, — шум машин перериває її зірваний шепіт, але Віталій ловить кожне слово. Зоряна точно знає, і перевіряти не потрібно. Інакше не знітився б, не замовк, не опустив очі. Ось зараз він справжній. Голий перед нею, як полотно, зіткане нитками минулого. Такий, який є. Поранений глибоко всередині, але не соромиться свого болю.

Хто ж його біль? Хто?

Зоряна простягає ноги, зіпхнувши пляшку вниз. Пляшка дзиґою крутиться на асфальті, і дівчина з усієї сили б'є по ній носом кросівка. Вітер несподівано затихає і вже за мить опалює ляпасом по щоці. Як ніж у серце загнали і прокрутили по колу так, що кров виступила. Зоряна весь час губиться в здогадках, звідки взявся цей біль.

Подивиться на Віталіка — і в грудях стає тісно.

— Перестань читати мені нотації і дай сюди цю прокляту пляшку, — Віталій вихоплює пляшку і закидає кришку прямо в кущі.

Доріжки води обрамляють його підборіддя, але Віталік не відривається від пляшки. Ковтає жадібно кожну краплю, немов пожежу в грудях гасить. Зоряні хочеться горіти разом із «братом», щоб йому стало хоч трохи легше. Поки вони тут удвох, погане залишається позаду. Поки вони разом, біль поділяється на два.

Віталій опускає голову їй на плече, і в Зоряни все тіло тремтить.

— Що ти робиш? — Зоряна відводить погляд, сховавши почервонілі щоки.

— Дай мені кілька хвилин, і ми відразу ж поїдемо, — Віталік муркоче собі під ніс, прикривши очі, і в Зоряни плече палахкотить від його гарячої щоки. Язики полум'я танцюють на шиї, залишаючи від сорочки тільки пошматовані смуги та їдкий запах гарива. Може, це його серце згоріло?