Розділ 14

Віталій майже щодня забирає Зоряну з університету, і йому байдуже, що у «сестри» з'явилася своя машина. Батьки обіцяли на день народження, але зібрали потрібну суму лише навесні. Машина тижнями припадала пилом у гаражі, бо Зоряна не наважувалась відмовити братові. Їхні стосунки помітно потеплішали, ніби вони знову стали дітьми. У дитинстві вони майже не розлучалися, тож після переїзду Віталіка Зоряна сильно змінилась. Тільки зараз, через роки рідкісних зустрічей у вихідні та сімейних вечерів на свята, Зоряна знову відчула, як багато всього їх пов'язує. Дитячі спогади, розмови про все на світі і ні про що, взаємна підтримка. Іноді їй просто не вистачало обіймів брата, а після тієї ночі в його квартирі, коли Зоряна охороняла його сон, все ніби повернулося на свої місця.

Пари закінчилися менше, ніж п'ять хвилин тому, а Віталікова машина вже у дворі. Він кілька разів сигналить, опустивши переднє скло, і Зоряна тривожно кидається до нього. Захекана, стомлена, пом'ята. Зоряна без задніх ніг падає на переднє сидіння, ніби й не чує звичних питань брата. Віталій завжди запитує те саме.

«Як справи?»

Зоряна відповідає лагідним кивком, мазнувши стомленим поглядом по обличчю брата. Їй зараз не до затяжних розмов про буденні турботи. Їй би завалитися в ліжко і не розплющувати очей до світанку.

«Стомилася?»

Зоряна вже на автоматі вмикає радіо, щоб якась заспокійлива мелодія хоч трохи знизила градус турботи Віталіка. Часом він буває набридливим і буркотливим.

«Додому?»

Зоряні й відповідати не потрібно, бо Віталій завжди відвозить її додому до батьків і годує чимось смачненьким. Віталік ніколи не зізнається в цьому, але готує він просто чудово.

— Що це таке? — Зоряна намацує на сидінні конверт і з неприхованою цікавістю заглядає всередину.

Віталік миттєво вириває конверт у неї з рук, закинувши на заднє сидіння. Але Зоряні впертості не позичати, і силою Віталій її не візьме. Уже стільки разів намагалась, і все дарма. Зоряна запускає руку назад, невдоволено насупивши брови, і Віталій несподівано стукає долонею їй на пальцях.

Він зупиняє машину за кілька сантиметрів від стовпа, і в Зоряни серце в п'яти падає. Таке відчуття, ніби по голові вдарили тупою сокирою. Не залишиться ні шрамів, ні крові, тільки ледь помітні вм'ятини. Але біль повертатиметься щоразу, коли згадаєш чи ненароком торкнешся. Зоряна ніколи не відчувала такого сильного болю, щоб він жив разом з нею щодня, керував її думками та бажаннями.

Ні, нерозуміння страшніше за біль.

— Нічого, — сердито цідить Віталік, щосили стиснувши кермо. Машина ніби зависла на межі між дорогою та густим гаєм. Між небом і землею. Зоряні здається, що вони будь-якої миті можуть зірватися вниз.

— Покажи, не будь дитиною, — вона тримає зап'ястя Віталія, але той навіть не дивиться в її бік. Тільки вперед, де дорога звивається шиплячою змією. Повз проносяться машини, а Віталік стоїть на місці. Так і життя проходить повз нього, забираючи тих, хто заслуговує на його любов, тих, кого він ніколи не зможе покохати.

Віталій міцно заплющує очі, упершись лобом у кермо. Кров у жилах горить, як метал під зварювальною дугою, і йому не вистачає сили підняти голову. Щоб подивитися в очі тій, хто заслуговує бути щасливою без нього.

Залиш її.

Ти шкодуватимеш, якщо не відпустиш її.

Ти страждатимеш, якщо вона не зустріне своє кохання через тебе.

Віталік завжди їй заважав.

— Мене запрошують працювати в німецькій клініці, — Віталій дивиться на дорогу, широко розплющивши очі, і рогівки печуть, наче хтось гравію сипнув в обличчя. Пил клубиться перед очима, обманюючи розум, але серце просить лише одного.

Не дивися їй у вічі.

— Пообіцяй мені, що не поїдеш.

— Я ще не дав остаточної відповіді, — Віталік говорить чавунно-глухим голосом, але пальці не слухаються. Шкіряна оббивка прилипає до долонь, і Віталій дряпає кермо нігтями. У нього нічого не вийде. Він, як божевільний, слухає стукіт Зоряниної долоні по його колінку. — У цій клініці працюють найкращі хірурги в Європі, я не можу втратити такий шанс.

У Зоряни нервово тремтять губи, і вона затискає рот долонею. З горла фонтаном гарячої води ллється схлип, але вона мовчить. Зоряна не вимовляє жодного слова, нескінченно прокручуючи в голові слова брата. У куточках очей збираються сльози, і їй хочеться вибратися на свіже повітря. Упасти на асфальт, здираючи коліна до крові, і вити-вити-вити, благаючи про допомогу.

Вітер свистить за склом ще голосніше, і Зоряна здригається всім тілом, ухопившись за дверну ручку.

— Ти не можеш мене кинути, — видавлює вона через силу, мазнувши кулаком по щоці. Величезна сльоза падає вниз, залишаючи мокру пляму на джинсах.

Віталік в одну мить відпускає кермо, і все довкола затихає. Схлипи Зоряни, які наростають свинцевим дробом у скронях. Рев вітру за вікнами машини, що б'є по лобовому склу гучними ляпасами. Тільки тоненька ниточка пульсу під оксамитом шкіри. Серце б'ється так тихо-тихо, і ти засинаєш разом із ним.

Ти провалюєшся у важкий сон, схожий на токсичну кому.

Усе. Уже нічого не виправити.

— Я поїду тільки на стажування, — Віталій пошепки виправдовується і на дотик знаходить долоню Зоряни. Якщо він подивиться «сестрі» у вічі, всьому настане кінець. Просто крапка, що падає на голову кам'яною брилою. — Це триватиме не більше трьох місяців.

— А якщо тобі сподобається, і ти захочеш залишитися там назавжди? — у Зоряни голос хрипкий від сліз, а очі як чорні дірки. Віталік загубився в них давно, ще коли був нерозумним підлітком. Але пірнати в них з розбігу з кожним роком ще важче. Він сміливо підписує свій смертний вирок, і йому не потрібно шукати виправдання.

Виправдання одне: Віталій завжди її кохатиме. В одному місті чи за тисячі кілометрів звідси.

Віталік замикає долоню Зоряни в кулаці й притискає до грудей. Повільно, щоб не злякати. Тільки вітер чомусь з протестом виє.