Розділ 13

У Віталія паморочиться в голові. Приглушене світло вибиває всі думки, як клаптики пилу з подушки. Залишається лише пронизливий писк десь у закутках свідомості, від якого хочеться втекти, сховатися, зникнути. Але не виходить. Та, через кого Підгорний збожеволів, прямо тут, за кілька сантиметрів від його розкритої долоні. Віталік безсоромно п'яний, хоч і не тримав у роті жодної краплі алкоголю. Він збуджений до краю, і лише чорне покривало рятує його честь.

Просто молодша сестра раптом напросилася в гості, і Віталій не зміг їй відмовити. Здається, Зоряна знайшла в нього в холодильнику пляшку напівсолодкого, але Віталік за весь вечір так і не доторкнувся до келиха. Він лише спостерігав за тією, хто була надто близько й водночас далеко.

На розкладеному дивані достатньо місця, але сідниці Зоряни ледь не притискають долоню Віталія. Він відчуває жар її тіла, ловить її гіркувато-солодкі парфуми, змішані з запахом поту. Голова порожня, як хмара, що ширяє у висоті, але тіло неможливо важке. Віталік не може перевернутися на бік або просто поворушити ногою. Він прикутий до цього дивана ланцюгами, бо Зоряна поруч із ним.

Востаннє вони лежали так разом на пляжі майже три роки тому. Зоряна розповідала про вступ, про своїх друзів, а Віталій жадібно вбирав кожне слово. Він мало говорив, бо Зоряні було, про що розповісти. Він мало говорив, бо пекуче сонце перетворило його на розпечений коржик. Як зараз. Тільки сонце вже не потрібне. Інше сонце в сто разів тепліше, і до нього можна торкатися. Його можна тримати в руках так міцно, що пальці оніміють. І все одно не піде.

— Віталь, розкажи мені про кохання, — веселість у Зоряниному голосі танцює, як вогники від нічника-проектора.

Дивно, що Віталій досі зберігає цю дитячу іграшку. А ось і не дивно. Це ще одна ниточка, яка пов'язує його з Зоряною. У дитинстві вони з Віталіком часто будували намет із ковдр і дивилися на зоряне небо під стелею. Коли Віталій вмикає нічник, вони знову повертаються в той час. У безтурботне дитинство, коли кохання до Зоряни не вимагало пояснень.

— Що ти хочеш почути? — Віталій шумно видихає, схрестивши долоні на животі, і переводить погляд на стелю. Так йому буде трохи простіше. Так він протримається трохи довше. Кров у жилах закипає так голосно, що Віталік сіпається від різкого удару болю.

Що він може розповісти про кохання? Як треба розповідати про кохання тій, яку кохаєш, тій, хто не повинна знати?

Він прикладає долоню до гарячої щоки, і раптом його плече накриває вагою.

— Ти кохаєш по-справжньому, — Зоряна залишає голову у Віталіка на плечі, і її долоня зникає під чорним покривалом. Віталій заплющує очі, міцно стиснувши зуби, і клубок в горлі розростається до розмірів кам'яної брили. Він помре на місці, якщо Зоряна підбереться ще ближче. Дівчина лише треться об його плече, як кошеня. — А я, здається, не вмію.

Відчайдушне зітхання Зоряни обдає крижаною водою, і Віталік широко розплющує очі. Не можна бути настільки егоїстичним. Кохання — це тільки його проблема, а не Зорянина. Він має бути для неї найкращим братом, навіть якщо біль перетворить його на дірявий мішок.

Кохання — це страх самотності, і Зоряна має бути сильною.

Кохання — це довіра, і Віталій повинен розділити з Зоряною всі труднощі та негаразди.

Кохання — це надійний тил і підтримка, тому Віталік повинен приймати всі удари на себе.

— Не кажи дурниць, — Віталік тріпає її волосся, і Зоряна невдоволено брикається, як у дитинстві. Завжди хотіла бути сильнішою, щоб заслужити схвалення старшого брата. Але їй нічого не треба було робити. Віталій завжди був на її боці. Віталік обіймає Зоряну за шию, підтягнувши ще ближче. — Мине час, і ти обов'язково закохаєшся.

— А раптом я цього не зрозумію? — Зоряна різко піднімається, зачепивши ліктем плече Віталія.

Той з несамовитим спокоєм піднімає голову, впершись у підлікотник дивана, і повертається до сестри. Він забуває про біль, коли Зоряна поруч. Він не відчуває нічого, крім палкого бажання її поцілувати. Її покусані губи. Її щоки, зафарбовані хмільним рум'янцем. Її темні-темні очі.

Різнобарвні вогні водять хороводи на обличчі Зоряни, і всього на мить у Віталіка перед очима все розпливається.

— Так не буває, — видавлює він хриплим голосом, намацавши в темряві Зорянину долоню. — Коли ти кохаєш когось, ти проживаєш це кожною клітинкою. Ти живеш коханням, бо без нього вже не почуваєшся живим. Коли ти бачиш того, кого кохаєш, тобі більше нічого не потрібно, — Віталій говорить без упину, не читаючи емоцій на обличчі «сестри». Але в останній момент у горлі наче пружина тріскається. — Дивишся, дивишся, а потім… все.

Віталік затискає рота долонею, ковтаючи їдкий схлип. У нього сльози на очі навертаються.

— Що «все»? — Зоряна з усієї сили вчепляється в його коліно, здивовано роззявивши рота. Темрява навколо заганяє в лещата, і тільки тепло рідної людини втримує її в свідомості. У голові відлунням звучать слова Віталія.

Брат так довго мовчить, що в Зоряни руки тремтять.

— Ти вже не можеш без цієї людини, — Віталік опускає голову на підлікотник дивана, відвернувшись до стіни. Серце грудну клітку зараз на шматки розірве, і Віталій не зможе зупинитися. Він завиє, як вовк, що втратив свою зграю.

Він уже давно втратив Зоряну, і треба змиритися з цим раз і назавжди.

Зоряна обережно проводить долонею по спині, і Віталік міцно заплющує очі. Нехай цей кошмар швидше закінчиться. Нехай настане світанок, і з першими променями сонця сльози на його щоках висохнуть. Він уже звик засинати ледь живим.

Але завжди прокидатися з відкритим серцем, щоб знову побачити Зоряну. Його Зоряну.

— Що з тобою? — Зоряна чомусь питає пошепки, і Віталій згортається клубочком, вислизаючи з-під її руки.

Не зараз, Зоряно. Тобі краще піти.

— Усе гаразд, — виправдовується Віталік, дряпаючи нігтями стіну. Вони з Зоряною разом обирали відтінок. Колір блакитного скла. І Віталію весь час здається, що він тупцює на уламках. Поки в грудях зовсім живого місця не залишиться.