Розділ 12

Марина крутиться біля кабінету Віталіка майже весь день, але прийом пацієнтів затягується до вечора. Він не виходить ні під час обіду, ні після наради в ординаторській. Тільки неживий погляд, який сканує чужі рани та травми. Тільки моторошне похмілля, від якого шлунок навиворіт вивертається. Коли Віталій відчиняє вікно, впускаючи до кабінету вечірню прохолоду, дихати стає легше. Але залишатися наодинці зі своїми думками дорівнює тому, що й ходити лінією обриву. Ти нервово дивишся вниз, і каміння, що хрумтить під ногами, летять на дно ями, у якої кінця-краю не видно. Віталік уже давно на дні, і незабаром його яму доверху засиплять. Коли важкі слова зізнання зірвуться з його губ, і вже нічого не можна буде повернути назад. Колись це все одно станеться.

Віталій уперто ігнорує Марину, яка господарює на його письмовому столі. Наливає дві чашки міцної кави. Як любить Віталік. Додає один кубик цукру та сідає на край столу, закинувши ногу на ногу. Під вузьким халатом хвилями струмує бірюзове плаття, яке ідеально підкреслює її талію. Якби Грибовська хоч трохи подобалася Віталію, він би нікому в клініці не залишив шансу отримати її серце.

— У тебе щось сталося? — Марина підсовує чашку під ніс Віталікові, але той до неї навіть не торкається. Тільки поглядає скоса, ніби Грибовська підсипала туди проносне або, куди гірше, якусь отруту. Вона таки лікар, тому в медичних препаратах добре розуміється.

У неї немає на прикметі дієвих ліків для розбитого серця? Господи, як сопливо це звучить. Особливо для здорового двадцятип'ятирічного юнака. Для мами Віталій назавжди залишиться дитиною, про яку вона піклуватиметься до кінця своїх днів, але для інших… Із Зоряною стосунки вибудувати набагато важче, ніж із родичами. Тому що вона більше, ніж сім'я.

Зоряна — все його життя.

— Чому ти так вирішила? — Підгорний іде до вікна, ледь не перекинувши чашку з гарячою кавою. Вітер безшумно тріпає поли його халата, і вечірня прохолода обдає обличчя хмільним серпанком. Віталік на повні груди вдихає чисте повітря, ледь чутно свиснувши.

Йому звично жити самому, і люди довкола — лише випадкові супутники. Усі, окрім Зоряни, яка ніколи до нього не повернеться.

Марина — це невдала заміна. З нею Віталію легко, як із старою подругою, але дівчину давно не влаштовує просто дружба. Вона з перших днів заявила про свою симпатію до Підгорного, не покидаючи спроб підчепити його. Безуспішно. Немов лупиш кулаками в замкнені двері. Може, тебе й чують, але відчиняти не збираються. Віталік постійно тримав дистанцію, і Марина була на межі нервового зриву.

Вона хоче стати тією, хто не дозволить посмішці на обличчі Віталія згаснути.

— Ти маєш поганий вигляд, — Грибовська квапливо допиває каву, підвівшись зі столу. Її пильний погляд тінню слідує за Віталіком, але пальці нервово дряпають боки чашки. Вона досі не наважується підійти надто близько, ніби Віталій вислизне прямо через вікно. — Сходи до лікаря, адже в тебе багато друзів у нашій клініці.

Марина щебече так турботливо й солодко, що Віталія оскома бере. Хочеться відтерти липкий шар її поглядів та слів, які під шкіру влізли, вросли, засіли. Як кліщ, що отруює кров. Чомусь Віталік з дитинства не звик до надмірної уваги. Може, через молодшу «сестру», над якою тремтіла мама. Може, через вічний страх розкритися. Ніхто не повинен був дізнатися про його почуття, але Віталій багато про що навіть не здогадувався. Довгі роки він жив у панцирі, щоб його почуття не вилізли назовні, але припустився величезної помилки.

Він глянув на Зоряну так, як не дивився раніше. І мама, і Зоряна мучилися підозрами.

— У мене просто багато роботи, — Підгорний вистукує пальцями по підвіконню, і Марина раптом зупиняє його теплою долонею. — Ти марно хвилюєшся.

— Я щось зробила не так у суботу? — її долоня тисне так сильно, що у Віталія не залишається шляхів для втечі. Напевно, він повинен поговорити з Мариною відверто. — Ти так різко пішов.

Віталік неохоче повертається до неї обличчям, і в очах Грибовської відкривається ревучий океан. Злість, образа, нерозуміння. Здається, вона втомилася бути поряд і почуватися непотрібною. Бо Віталій не тримає і не відпускає. Довбаний егоїст. Марина покірно чекає, схрестивши руки на грудях, але важке дихання викриває її.

Звісно, вона хвилюється.

Звичайно, вона хоче кохання та тепла.

Звичайно, їй потрібен Віталій Підгорний.

Але Віталікові ніхто не потрібен. Ніхто, окрім тої єдиної.

— Здається, я випив зайвого, тому не хотів нікому псувати вечір, — Віталій винувато знизує плечима, причиняючи вікно. Холодний вітер досі в'ється під сорочкою, розганяючи по шкірі мороз, але очі горять. Запалені, як у хворого собаки. Напевно, вчорашній віскі ще не вивітрився.

Віталік витирає долонею мокре чоло, і в ніс різко вдаряє запах Марининих парфумів. Вона ще тут, а Підгорний настільки дурний, що завжди вибирає найнедосяжнішу мету. Вона в нього одна на все життя. Кохання, яке дає сили жити. Кохання, без якого жити неможливо.

Віталій оминає Марину, зачепивши стегном настільний годинник. Подарунок Зоряни на його 25-річчя. Поки йде цей годинник, серце Підгорного, як і раніше, б'ється. Він гірко посміхається, поставивши годинник на місце.

— Спочатку я подумала, що ви з Зоряною посварилися, тому ти і втік, — Грибовська відсуває чашку на край столу, зупинившись навпроти Віталіка. Так близько, що нема чим дихати. Так холодно, що кінчиків пальців не відчуває. Марина завжди була йому чужою. Від однієї згадки імені «сестри» у Віталія в грудях стає тісно. — Вона повернулась до ресторану зовсім розбита. Мені здалося, вона навіть плакала, бо в неї очі були червоні. Ви розмовляли з нею після вечері?

Віталік до хрускоту стискає кулак, міцно заплющивши очі. Він знову і знову провалюється в безодню минулого, з якого не в змозі вибратися до кінця. Перед очима виринає той день, коли він побачив Зоряну вперше. Рожевощока, непосидюча, смішна. Віталій відчув у новоспеченій сестрі свою людину з першого дня, і батьки натішитися не могли. Якби вони знали, до чого це призведе...