Розділ 11

Віталій до крові кусає кулак, і нічний вітер б'є по обличчю болючим ляпасом. Перед очима лише тисячі вогнів застиглого неба, а в грудях жменя розчавленого скла. Він жадібно хапає прохолодне повітря, але біль не минає. Він лише посилюється, заповнюючи кожну ділянку його тіла. Віталік просто не перенесе нового уколу болю у ліве підребер'я. Металевий присмак крові обпалює губи, і Віталій присідає навпочіпки. Навіщо він тільки пішов на це подвійне побачення? Як завжди, підкорився Зоряні. І поплатився за свою слабкість втраченим спокоєм.

Голова гуде чи то від пронизливого вітру, чи то від громових думок. Але її кроки Віталій ні з чиїми іншими не сплутає. Тільки Зоряна підкрадається навшпиньки, коли Віталік ганебно тікає. Вона знаходить брата скрізь, у якому б віддаленому місці той не сховався. Як і зараз, коли попереду відкривається лише гола дорога. Жодної машини поблизу, як на зло.

— Невже ти просто втечеш? — вкрадливий шепіт Зоряни пробивається, як крізь товщу води. Віталій пливе вперед, не розбираючи дороги. Безпорадний і злий. Він ледве переставляє ноги, але піти від Зоряни якнайдалі сил у нього вистачить.

Строкаті вивіски магазинів і барів засліплюють очі, але Віталік не зупиняється. У нього закінчуються сили та виправдання, але Зоряна вперто наздоганяє його. Намагається дотягнутися до плеча, але Віталій виривається. У нього блискуча здатність тікати від сестри. Від її неспокійного погляду, від докірливих слів, які чув кілька сотень разів, від її душевного піклування. Коли вони перестали бачитися так часто, як раніше, Зоряна перетворилась на його матусю.

Жалюгідні спроби посватати «братові» гідну дівчину.

Розмови про міцну сім'ю, яка у Віталіка скоро з'явиться.

Десятки перших побачень, які Віталій розбив в пух і прах.

Він втомився дотримуватись плану, який ніколи не обирав.

— Зорько, я не хочу зараз розмовляти, — Віталій зупиняється під ліхтарем, втиснувшись лопатками в холодний метал. Наче живий струм пронизує його тіло і йде під землю. У нього лише долоні тремтять, як у лихоманці, а голова незвично ясна.

Зараз або ніколи.

— Ти дуже подобаєшся Марині, — Зоряна обіймає себе за плечі, і її темну блузку колише сильний вітер. Часом весняні ночі бувають холодні, але погляд у Віталіка холодніший. Зоряна звикла до його манери зіскакувати з теми, знаходячи обхідні шляхи, але важелі тиску ще не заіржавіли. До крижаного серця брата можна знайти ключ. — Не будь з нею таким жорстоким.

Віталій спльовує на асфальт, підкинувши самотній камінчик на дорозі. Крихітна піщинка, яка так схожа на нього. Ганяють ногами всі, кому не лінь, і залишають брудні відбитки на серці. Насправді те, що залишилося у Віталіка в грудях, уже й серцем не назвеш. Опудало, зібране з попелу. Черкнеш сірником — і все згорить до біса.

Він зникне назавжди, як завжди хотів.

— А мене хтось питав, хочу я з нею зустрічатися чи ні? — цідить Віталій, погрозливо швидко наближаючись до «сестри». У Зоряни очі розширюються до розмірів чорних дір, і Віталік зривається на крик. У нього з'явився реальний шанс виправити все.

— Віталь, заспокойся, — Зоряна утримує його розкритою долонею, і Віталія оглушує різке клацання.

Коли висмикують чеку перед вибухом гранати.

Коли думки розлітаються на друзки, і залишається поле, що вигоріло.

Коли легені забиває чадний запах, і гострий біль змішується з кров'ю.

Віталік прислухається до болісної нічної тиші.

— Ви з мамою постійно шукаєте для мене майбутню наречену, — Віталій відступає назад, обхопивши голову гарячими долонями. Його голос нагадує скиглення пораненого звіра, і Зоряні страшно дивитися в його очі. — Але мені все це не потрібне, розумієш?

— Скажи мені, чого ти хочеш? — Зоряна опускає руки Віталіка, вхопивши тремтячими долонями його зап'ястя. На шкірі опіки прориваються після болісних дотиків, але Зоряна з останніх сил намагається обійняти брата. Шепоче ледве чутно, обпалюючи щоку гарячим диханням. — Хто тобі потрібен?

Віталік накриває долонею її руку, але очей не піднімає. Буря ще не закінчилася, і він не хоче загинути під завалами. Під завалами почуттів, ненависних та однаково важливих. Як ковток повітря перед стрибком у нескінченну трясовину. Можливо, йому ніколи не вирватись із темних вод, але пам'ять залишиться назавжди.

Про кохання, яке не вберіг. Про хлопця, який віддав своє життя заради сестри.

— Мені потрібна та, хто знає мене найкраще, — Віталій м'яко проводить долонею по Зоряниному обличчю, і пальці застигають на її шиї. Безсилі сльози навертаються на очі, але він не в змозі відпустити сестру зараз. Ні зараз, ні завтра, ніколи. Зоряна слухає її, стиснувши губи в тонку лінію. — Та, хто турбується про мене. Та, хто не кидає мене навіть на відстані. Та, хто тішить мене і постійно втягує в якісь неприємності, — Віталік відвертається, і палюча сльоза падає на руку Зоряни. — Я хочу бути з тою, яку кохаю.

Віталій закриває обличчя долонею, і надривний схлип обривається в горлі. Вибух, що руйнує його життя. Він не плакав багато років, наче вигорів, висох зсередини. Він забив серце в залізну броню, і в одну мить панцир з тріском розійшовся. Тріщини дістали до серця, залишаючи глибокі борозни. В'язка кров, сльози, що запеклися в куточках очей, і нестерпний біль. Віталік більше не хоче кохати.

У нього не залишилося сил кохати Зоряну.

— Ти ніколи не казав, що кохаєш, — Зоряна злякано відсахується назад, взявши брата за руку. Холодна, як лід. Лише обличчя палахкотить вогнем, і Зоряні страшно залишати Віталія самого.

— Тому що боляче кохати ту, хто ніколи не покохає тебе у відповідь, — Віталік залишає на долоні сестри невагомий поцілунок і зникає в нічній тиші. Як боязка тінь, що втратила свою дорогу.

Ледве стримуючи сльози, Зоряна повертається до ресторану. Там на неї чекає Марина, засмучена через зникнення хлопця, який їй по-справжньому подобається. Там на Зоряну чекає Артур, з яким вони так схожі. Але Віталія там немає, і думка про це вбиває її.