Розділ 10

Зоряна застібає чохол з гітарою, змахнувши мокрий чубчик з чола. Вони з друзями вперше репетирували просто неба, і Зоряна ледве може говорити. На футбольному полі її голос розтікався сизим туманом, піднімаючись нагору. Туди, де струмує шовк нічного неба. Туди, де зірки окреслюють свій шлях. Невже вони так довго репетирували? І справді, довкола і душі не видно, крім Зоряниних друзів з групи. Вона поринає в музику настільки, що просто втрачає лік часу. Скільки віршів та пісень Зоряна написала саме тут… Не хочеться рахувати, коли грудну клітку рве на частини. Серце стукає так голосно, ніби у скронях бій маятника гримить. Вона пам'ятає кожне слово, кожен куплет, кожен акорд, тому що в них живе пам'ять про кохання, про дружбу та про найближчих.

Віталій з'являється, ніби нізвідки. Із величезними пакетами в руках. Зі звичною втомою на обличчі. У нього постійно нічні чергування, складні операції, і змучена посмішка обпалює холодом. Він заганяє себе в роботу настільки, що не залишається часу на себе. Що вже говорити про особисте життя…

— Навіщо мені стільки? — Зоряна розкриває один із пакетів, витягаючи на стіл закуски. У неї за спиною друзі, голодні, як вовки, а їй хочеться залишитися з братом наодинці. У них нечасто виходить поговорити відверто, а останнім часом Зоряна особливо гостро цього потребує. Сильного плеча, мудрої поради, теплих зірок над головою, які ніколи не обдуриш.

Вони майже тиждень не бачилися, а одне питання не дає Зоряні спокою день за днем. Вона колами ходить по кімнаті, перш ніж лягти спати. Гарячково вивчає сторінки Віталіка в соцмережах. Зоряна навіть познайомилась із хірургом, який працює з Віталієм в одному відділенні. У Віталіка тоді був вихідний, і Зоряна почувалась брудною шахрайкою, яка лізе в чуже життя.

Можна просто спитати.

Можна поговорити відверто.

Що у Віталія з Мариною?

— Мама сказала, що ти не обідала, — Віталік викладає на стіл пластиковий посуд, а Зоряна невідривно стежить за його руками. Жилаві, завзяті, чавунні. Його руки можуть і людей з того світу витягувати, і розжарений метал гнути. Віталій зупиняється на мить, блиснувши здивованим поглядом, і Зоряна ганебно опускає голову. Вона не шахрайка, а слабачка. Віталік опускається на лаву, зіпхнувши порожні пакети на траву. — Можеш поділитися зі своїми друзями.

Вони мовчки свердлять один одного очима, і Зоряна боїться відвести погляд першою. Наче Віталій прочитає її думки, і все розвалиться. Їхня дружба, їхня довіра, їхній зв'язок. Вони близькі з дитинства, і Зоряні так прикро усвідомлювати, що вона майже не знає свого брата.

Віталікові подобаються дівчата різного віку.

Він ніколи не заводить розмову про стосунки.

Він ніколи не знайомиться з хлопцями Зоряни й уперто їх оминає.

Чому? Чому? Чому?

— Коли вони тебе побачать, вони точно забудуть про те, що хотіли їсти, — Зоряна визирає з-за спини Віталія, почувши на трибунах дзвінкий вереск. Звідки тут узявся натовп дівчат, якщо ще кілька хвилин тому вони з друзями були на полі самі?

Віталік так різко притягує її за руку, що Зоряна б’ється коліном об лаву. Стегна брата впирається їй в ногу, і серце гупає, як божевільне. Аби Віталій не побачив тоненьку доріжку поту в неї на щоці.

— Хлопці чи дівчата? — Віталік ще міцніше стискає руку в долоні, і Зоряна безсило осідає на лаву.

— Усі, — вона здається.

Шелест пакетів на вітрі віддається різьбленням у скронях, і внутрішній голос нашіптує ще зліше: «Ти повинна його відпустити. Він — не твоя власність». Зоряна приречено змахує руками, упершись чолом у стіл. Холод дерева освіжає шкіру, але думки плутаються й шиплять, мов зміїне гніздо. Віталій не повинен бачити її такою.

— Гаразд, я просто жартую, — Віталік штовхає її ліктем у бік, і Зоряна неохоче піднімає голову. — Ти хотіла познайомити мене з Артуром, хіба це не він?

Господи, Гнатюк весь цей час був поряд. Зоряна вже й думати забула, що він запросив її в кіно після репетиції. Заради чого він мерзнув більше двох годин? Щоб Зоряна пішла за братом? Вона завжди обирає Віталія. Напевно, через це з Зоряною жоден хлопець не зустрічався довше трьох місяців.

Але Артур надто самовпевнений, щоб так просто відступити.

— Звідки ти знаєш? — Зоряна переводить здивований погляд на Артура, і хлопець привітно махає їй рукою. Зоряна вилазить з-за столу, невдоволено хитнувши головою, і повертається до Віталіка. — Хоча це неважливо, у мене є краща ідея.

— І що ти цього разу вигадала? — Віталій із неприхованою усмішкою схрещує руки на грудях.

Напевно, він досі бачить у Зоряні бунтівливого підлітка. Вона має на всі запитання свої відповіді. У неї нестерпна звичка перебивати та порушувати особистий простір. Але Зоряні добре відомо, що в ній найбільше дратує брата. Віталіка до смерті бісить те, що Зоряна ніколи не закохується і зустрічається лише з тими, хто їй підходить.

Він навіть зараз дивиться на неї, як на дитину, що нашкодила. Саме в такі моменти між ними відчувається прірва у п'ять років. Двадцять та двадцять п'ять. Мало для того, щоб назавжди розвести на різні береги. Але достатньо для того, щоб зіштовхнути їх лобами.

Здається, останній тиждень Зоряна лише в стіну лобом лупить, не отримуючи відповіді.

— Подвійне побачення: ти і Марина, я і Артур, — Зоряна через силу видавлює усмішку, і в неї губа тріскається в куточку рота. — У суботу ввечері.

Зоряна злизує крапельку крові, і Віталій піднімається до неї. Повільно простягає долоню до щоки, але в останній момент обриває дотик. Так близько, що очі чорною трясовиною затягують. Так тепло, що ребра ламає до крику. Зоряні ледве вистачає сил вдихнути, і гарячі долоні Віталіка різко натискають на плечі.

Вона ніби падає, але ноги твердо стоять на землі.

— Сподіваюся, я не пошкодую про це, — вкрадливий шепіт Віталія повзе по спині вітром, що січе, і Зоряна прикриває очі.

— Я теж, — ледь чутно додає вона, вхопившись за край столу.