Розділ 7

Віталій пропадає на нічних чергуваннях, а Зоряна пропадає без нього. Звучить приречено і тужливо, але Зоряні так сильно не вистачає старшого брата, що часом доходить до нервових зривів. Із батьками про особисте говорити не виходить, а з друзями ділитися не звикла. Так і сидить до пізньої ночі перед запаленою настільною лампою, без кінця гортаючи записну книжку з віршами. Ще, як на зло, і не пишеться зовсім. Одні замітки для журналістського розслідування. Зоряна все на світі віддала б, щоб знайти вихід у червоному лабіринті ниток, як у найкращих детективних фільмах. Але вона не детектив, і її життя не шахова дошка. Один провальний хід може коштувати розбитого серця, а не загубленої фігури. У її серці знайдеться місце для кожного, але Віталік… Він важливіший за всіх.

— Навіщо ти, кажеш, мене покликала? — Віталій нахмурює брови, уперши долоні в боки, і повільно прямує до Зоряни. Начальство йому голову відірве через те, що повісив чергування на інтерна. У Зоряни, бачите, зненацька вилізли якісь особисті проблеми.

Він ледь помітно нахиляє голову вперед, підставивши вухо до обличчя Зоряни. Так, їй вистачає сміливості дуріти. Так, він зовсім трохи злий. Віталік прикриває очі, видихаючи через ніс гаряче повітря. У нього в роті ніби пустеля розкинулася, а кулаки так і сверблять випробувати на міцність стіну.

Зоряна точно знущається.

— Допоможи мені зійтись з Артуром, — повторює вона, склавши долоні у благаючому жесті. Ще й дивиться так жалібно, ніби Віталій у неї останню копійку відібрав. Чи підійде, як звинувачення, те, що Зоряна викрала в нього спокій? Він спалахує, як сірник, від будь-якого необережного слова, і тримати себе в руках уже не виходить.

Вілталій слабший, ніж раніше.

Зоряна втикається лобом йому в груди, і Віталік так сильно стискає зуби, що іскри летять із очей. У нього не вистачить сил дістатися додому, якщо Зоряна не відпустить його прямо зараз. Потрібно неабияк попрацювати, щоб забути старі рани. Кров просочується крізь шкіру, що тріскається, і у Віталіка над головою стеля крутиться.

Ще зовсім небагато.

— Ти серйозно просиш допомоги у мене? — обурено гаркає Віталій, змахнувши в повітрі кулаками. — Ти вже зустрічалась з хлопцями раніше.

— Ти чудово знаєш, чим усе закінчилося, — Зоряна ляскає шухлядою комода, ледь не прищепивши собі палець. У неї незабаром нервовий тик почнеться, якщо Артур не дасть їй однозначну відповідь. Але, може, Зоряну хвилює щось інше? — На цей раз я не хочу все зіпсувати.

Вона тремтячими пальцями розстібає ґудзики на сорочці, залишаючи мокрі плями. Під пильним поглядом брата почувається, ніби на розпеченій сковорідці. Зоряні не приховати від нього нічого, бо щось темне та небезпечне ховається в його погляді. Один ключ, який відчиняє всі двері. Зоряні було б простіше, якби зламалася замкова щілина.

Її серце заіржавіло зсередини, але ключ Віталія все ще підходить.

— У мене не складаються стосунки з дівчатами, — відрізає Віталік, опустивши очі. Ні, йому не соромно. Тільки страшно, що Зоряна якось розгадає причину. У нього може не бути часу втекти.

Коли, як не зараз?

— Розбите серце? — гостре запитання Зоряни застає Віталія зненацька, але він лише пронизує сестру крижаним поглядом.

Вона дивиться на Віталіка і не відчуває нічого, крім болю. Тільки біль цей належить не їй, а Віталію. Зоряна більше не дитина, яка читала про кохання лише в казках. Зоряні хочеться відчути його по-справжньому. Так, щоб один раз і до останнього подиху.

Стрибок у нікуди.

Двоє біля краю.

І вічність.

— Це не твоя справа, — Віталік лається собі під ніс, виплюнувши з гіркотою.

У нього очі чомусь червоні, а у Зоряни тисяча й одне запитання.

— Просто допоможи мені, — вона кладе долоню Віталію на плече, широко розплющивши очі. І Віталік знову тоне. Чорна глибина, з якої неможливо вибратися. Тільки борсаєшся у в'язких водах, як кленовий листок. Але ти все одно підеш на дно, і вже ніхто тебе не врятує. Віталій ніколи не мріяв про порятунок.

— У мене є один безпрограшний прийом, — Віталік із підозрілою усмішкою нахиляється до обличчя Зоряни, ледь відчутно мазнувши долонею по її щоці.

Зоряна довгий час не приходить до тями. Тільки моргає злякано, вчепившись пальцями в куток комода. У неї замерзають руки, і дивне почуття, що накрило нищівною хвилею, лякає її. Невже вона боїться рідного брата?

Віталій спостерігає за нею із відкритим захопленням.

— Що ти робиш? — через силу видавлює Зоряна зірваним шепотом.

— Допомагаю сестрі, — так само тихо вимовляє Віталік, стиснувши її коліно.

Вони дихають в унісон. Так голосно, що стіни зіштовхуються лобами. Так часто, що повітря обпалює їдким нальотом смутку. Зоряна бачить на дні чорних очей іншу людину. Але не брата, не друга і навіть не наставника. Вона відчуває хлопця, який міцно тримає своє.

Зоряна його, але наскільки близько? Так близько до краю, що внизу чекає прірва. Вона вистрибує за двері, послизнувшись на зім'ятій сорочці. Віталік жодного слова не вимовляє до кінця вечора. Таких нестерпно тихих вечорів у житті Зоряни ще не траплялося. Вона так сильно помилялась, коли думала, що втратила близьку людину. Її брат уже давно вирішив усе за неї.

Бути сильним, щоб піти.

Бути слабким, щоб не повернутися.

Бути коханим іншими, але не кохати нікого.

Нікого, окрім родини.

Напевно, сім'я найважливіша. Зоряна більше не питає себе про це.