Розділ 5

Напевно, Зоряна сумує за Віталієм більше, ніж дозволено. Вони більше не ходять разом у кіно, не замовляють їхню улюблену сирну піцу та не гуляють у парку на вихідних. У Віталіка доросле самостійне життя: окрема квартира, робота в клініці, друзі-ровесники. У нього обов'язково з'явиться дівчина, якщо вже не з'явилася. Чомусь вони рідко обговорювали особисте життя одне одного. Може через те, що Зоряна ніколи не ховала від сім'ї хлопців, з якими зустрічалася. А може, через те, що Віталій нікого не підпускав надто близько. Ні батьків, ні молодшу сестру. Для двадцяти п'яти років він вів занадто відчужений спосіб життя. Батьки ніколи не перешкоджали, а Зоряна хвилювалась тільки сильніше. Коли вона таки вмовила Віталіка пограти в футбол після роботи, ніби гора з плечей упала.

Віталій витирає рушником піт із чола, а Зоряна надто довго обирає потрібні слова. Наче вони кілька місяців не бачилися, а не тиждень. У голові кипить каша безладних думок, і чомусь шалено тягне вилаяти Віталіка. За те, що рідко відповідає на дзвінки та повідомлення. За те, що майже не приїжджає додому.

— Я сумую, Віталь, — скімлить Зоряна й від безвиході прикушує язик. Біля старшого брата вона завжди почувається слабкою дитиною, але підтримка Віталія ні краплі не ослабла на відстані. Вона, як скеля, з роками обросла новими кам'яними брилами, захищаючи береги від бурхливої води.

Зоряні досі не віриться, що вони обоє так швидко виросли.

— Я теж, — Віталік вдивляється в глиб футбольного поля, щоб не видати тремтіння в голосі. Іноді Зоряни так сильно не вистачає, що вити хочеться. Але зараз, коли «сестра» поряд, легше не стає. У Віталія більше немає права торкатися її, тому що Зоряна не зрозуміє.

У дванадцять обійми брата й сестри мають милий вигляд.

У вісімнадцять вони привертають увагу знуджених перехожих.

У двадцять п'ять ти виставиш себе ідіотом, якого, напевно, вважатимуть хворим.

Віталій упирається долонею в сидіння лави, і дрібні скалки дряпають шкіру. Як сотні уколів. Але жоден не зрівняється з тим болем, який Віталік так довго носить у грудях. Ще болючіше перебувати поруч із Зоряною, не маючи сил доторкнутися до неї.

Він так боїться припуститися помилки.

— Ти міг би частіше заїжджати додому, — з докором зауважує Зоряна, хитнувши головою. Мокрі пасма обрамляють її обличчя, і Віталій з відчутною напругою закидає ногу на ногу. Це справжнє катування. — Я взагалі не розумію, чому ти переїхав.

Чому? Як багато чорних ниток-причин у цьому болісному «чому»?

1. Віталік втік не від батьків, не від «сестри», а від людини, в яку закоханий.

2. Віталій більше не міг бачити Зоряну в компанії хлопців.

3. Віталік повинен жити далі, щоб... просто жити.

Якщо він піде назавжди, він завдасть батькам набагато більше болю, ніж відчуває зараз.

— Мені треба будувати життя самостійно, — бурмотить Віталій, як завчену мантру, і пильний погляд Зоряни б'є точно в скроню. — Мені вже не двадцять років.

— Не бурчи, тобі всього двадцять п'ять, — Зоряна штовхає його в плече з м'якою усмішкою.

Він так різко замовкає, що Зоряні ледве вистачає сил повернутися. Вкотре зазирнути в очі сестри й відчути, як тобі на голову виливають відро помиїв. Він брудний, він прогнив до самого нутра, бо закоханий не в ту людину. У нього не виходить позбутися цієї хвороби, бо з роками вірус мутує.

Що було б із ними, якби «сестра» дізналася правду?

— Саме час заводити сім'ю, — Віталік суворим тоном оголошує свій вирок. Насправді, ці слова вклала йому в голову мама, яка завжди знала набагато більше, ніж інші. Ні, вона не засуджувала Віталія. Вона просто хотіла дочекатися того моменту, коли побачить сина по-справжньому щасливим.

Невже це можливо? Віталій давно не вірить.

— Ти про ту дівчину, з якою я бачила тебе в лікарні? — Зоряна збуджено підстрибує на лаві, упершись лобом Віталікові в спину.

— Не надумуй зайвого, — Віталій награно надимає губи, відпихнувши ліктем сяюче обличчя «сестри». Зоряна ніби день даремно проживе, якщо не посватає когось старшому братові. Віталієві тільки виховання не дозволяє в перший же день послати на три літери тих жінок, яких для нього знаходить Зоряна. Віталік зовсім забув, що «сестра» бачила його з Мариною в лікарні. — Ми з Мариною знайомі лише тиждень.

Віталік обіцяв собі, що дасть дівчині шанс. Але Зоряна... Вона завжди з'являється не в той час і не в тому місці. Жалюгідні спроби Віталія побудувати стосунки йдуть прахом. Одного разу з дівчиною навіть щось накльовувалось, але Віталік, як завжди, думав лише про Зоряну.

Він думає про Зоряну кожну мить свого існування.

— А я так чекаю, коли ти познайомиш мене зі своєю дівчиною, — майже наспівує йому в вухо Зоряна, граючи бровою.

— Якщо ми обговорюватимемо моє особисте життя, мені краще відразу поїхати, — Віталій сердито закидає рушник у рюкзак, підвівшись на ноги.

У нього блискавки в очах вибухають, а Зоряні хоч трава не рости. Вона зовсім не змінилась. Що у дванадцять років, що у двадцять. Все така ж невгамовна дитина, яка змітає все на своєму шляху, а однією збентеженою усмішкою залатує навіть найширші дірки. Тільки зашити дірку в серці старшого брата їй все одно не під силу.

Зоряна ловить Віталіка за лікоть, кліпаючи довгими пухнастими віями.

— Гаразд, не гнівайся, — вона квапливо витягає з рюкзака навушники і вставляє один Віталікові в вухо. — Я хочу, щоб ти послухав пісню, яку я записала.

Віталій замовкає, тільки-но знайома мелодія розливається по венах. Він уже чув її раніше, коли приїжджав до батьків у вихідні. Зоряна замикалась у своїй кімнаті і награвала мелодію годинами, вигадуючи слова. Тепер вона звучала по-іншому, бо слова видирали з серця нитку за ниткою, волокно за волокном. Не залишаючи живого місця. Навіть знаючи, що пісня присвячена комусь іншому, Віталій слухав би її дні і ночі безперервно.

Зоряна недаремно вступила на філологічний. У її віршах Віталік завжди знаходив частинку себе.