Розділ 4

Віталій працює в клініці другий рік, але люди, які його оточують, як і раніше, чужі для нього. І лікарі, і медсестри, і техперсонал. Віталік знає імена всіх співробітників, і вони ставляться до нього з повагою, незважаючи на молодий вік. Не кожен починає працювати хірургом у двадцять чотири роки, а в Підгорного вже сформувався міцний авторитет у колективі. Але спілкування з колегами у Віталія обмежується холодним формалізмом і буденними діалогами про роботу-погоду-новини. Він засиджується в клініці до пізньої ночі, аби не слухати поради приставучих медсестр у коридорі. Він повертається до порожньої квартири глибоко за північ і просить у завідувача відділення ще більше нічних чергувань. У двадцять п'ять Віталік примудрився перетворитися на похмурого старигана.

Вчора в клініці з'явилась новий лікар-гінеколог. Хірурги, приятелі Підгорного, шепотілись у неї за спиною, як підлітки, і сипали незграбними компліментами. Віталій крадькома спостерігав за цим жахливо смішним видовищем, приймаючи у своєму кабінеті пацієнтів, поки не впіймав на собі цікавий погляд.

Її звали Марина, і вона була надто гарною для лікаря-гінеколога зі скромною зарплатою в державній лікарні. Віталій ніколи не зустрічав таких «вишуканих» осіб у стінах їхньої лікарні, крім пацієнток. До того ж, дружини багатеньких бізнесменів все частіше обирають приватні клініки. Марина дивилася на Віталіка зачарованим поглядом, і йому було ніяково відмовити дівчині в пропозиції разом випити кави. Одного разу надмірна ввічливість наздожене Підгорного страшною відплатою.

— Як тобі наша клініка? — Віталій відпиває ковток кави, облизнувши губи. Йому ніколи не подобалася дешева кава, яку його колеги прямо літрами хлебтали. Начебто в клініці не було іншого заняття, крім перемивання кісточок за філіжанкою кави. Багато медсестр позаочі дражнили Віталіка ханжою, але він продовжував жити у своєму затишному світі, закритому від сторонніх очей.

У клініці дуже рідко бачили усмішку Віталія Підгорного. Тільки коли до нього на обід забігала молодша сестра.

— Якби батько дізнався, що я працюю в державній клініці, він би змусив мене повернутись додому, — Марина з кокетливою усмішкою відкидає волосся назад, помішуючи ложечкою каву. Віталік уже пошкодував, що пішов разом з нею в кафе. Чуток не уникнути, і раптом ця дівчина подумає, що між ними щось може бути? — Але мені правда тут дуже подобається.

Підгорний відкидається на спинку стільця, відсунувши чашку вбік. Його шлунок згорнеться в трубочку, випрошуючи помилування, якщо він продовжить заливати в себе цей бруд. Погляд у Віталія чомусь оцінювальний, та й Марина хапає все нальоту. Таким дівчатам, як вона, відомо, як показати себе у вигідному світлі. Шкода тільки, що Віталіку начхати. Чи не шкода?

Що, якщо він спробує залицятися до Марини? Вона йому точно не відмовить, а Зоряна нарешті перестане називати його «старою дівою».

— І ти не побоялася переїхати до чужого міста? — Віталій нахиляється до столу, підперши кулаком підборіддя. У нього іскри піднімаються в очах, і Марина помітно червоніє. Віталікові й напружуватися не доведеться, бо вона одразу вибрала його.

Ще тоді, коли Підгорний вперше побачив її в коридорі в оточенні хтивих самців. Іноді Віталікові здається, що він міркує, як дівчинка-підліток. Тому що спостерігати з-за рогу значно простіше, ніж виходити на бій. Та й за кого йому боротись? У Зоряни незабаром з'явиться новий хлопець. Вона розповідала про нього вчора за обідом.

Минуло вже стільки років, а Віталій досі закоханий у неї без пам'яті.

— Дядько мене підтримав, і я вдячна йому за це, — Марина усміхається йому щедро, а у Віталіка клопіт серце крає. Наче він зараз не там і не з тією людиною.

— Хочеш, я покажу тобі наше місто? — Віталій раптом переводить на Грибовську серйозний погляд, і дівчина ледь не випускає чашку з рук. Звісно, вона йому вдячна. Їй хочеться вірити в те, що Підгорний так люб'язний з нею, тому що вона особлива. Їй хочеться вірити, що в них усе складеться в майбутньому. А що Віталій? Він не думає ні про що, коли дивиться їй у вічі.

У неї симпатичне личко, але Зорянине обличчя Віталік вивчив до найдрібніших деталей.

У неї добрі очі, але любов в очах «сестри» не має меж.

У неї тепла посмішка, але тільки посмішка Зоряни замінює сонце.

Марина не Зоряна.

— Я не хочу тебе турбувати, — Грибовська ніяково відводить очі, але відмовити такому хлопцеві, як Віталій, духу не вистачить. Вона захоплена увагою Віталіка, і його переслідує погане передчуття.

Навіщо сунути голову в зашморг, коли всередині роками в’ється сивий туман? Там уже нічого не лишилося.

— Моя сестра каже, що мені потрібно частіше вибиратися з дому, якщо я не хочу перетворитися на старигана, — Підгорний не вміє стримувати посмішку, коли згадує свою сестру. У Марини його щасливе обличчя поки що не викликає підозри. Просто Віталій любить свою сестру. Любить, звісно. Віталік помічає в коридорі знайому джинсову куртку. — Я з задоволенням проведу для тебе невелику екскурсію.

— Дякую, це дуже мило з твого боку, — Грибовська, ніби ненароком, торкається його руки, і Віталій відповідає їй холодним мовчанням.

Шкіра пече і свербить від чужих пальців, що перехопили зап'ястя, але Віталік не здається. Він подумки уявляє, як через кілька секунд у кафе залетить його молодша «сестра» і побачить поряд з ним дівчину. Напевно, вона зрадіє і зітхне з полегшенням, бо нарешті позбавиться нудної компанії Віталія. Але Віталікові хочеться вірити в те, що десь глибоко всередині в Зоряни ворухнеться почуття, схоже на ревнощі.

Віталік ніколи її нікому не віддасть, а що зробить Зоряна?

Зоряна з добродушно-хитрою усмішкою заглядає в кафе, помахавши пакетом, з якого виглядає величезний пончик. Знає, чортеня, які слабкості у Віталіка.

— Тоді я відвезу сестру і заїду по тебе ближче до вечора, — Віталій квапливо підводиться з-за столу, рипнувши ніжкою стільця. Марина проводить його задумливим поглядом, а у Віталіка перед очима лише осяйне обличчя «сестри». Для Зоряни не існує гострого почуття «ревнощі», яке мучить Віталія вже багато років.