Розділ 3

Віталій утікає на заднє подвір'я щоразу, коли приїжджає в гості до батьків. Він не живе тут уже понад чотири роки, але у затишній альтанці завжди почувається беззахисною дитиною. Навіть у двадцять два роки. Скільки незабутніх моментів пов'язано з цим місцем. Фруктовий сад, мамині скульптури та жодної живої душі навколо. Віталік із тремтінням згадує, як Зоряна вперше залізла на дерево і здерла коліна. Як закидала яблуками сусідського пса і до сутінків ховалася в альтанці, поки тато пригощав розлюченого сусіда маминим тортом. Як читала біля мангала свій перший вірш, що присвятила Віталікові. Від бешкетниці, яка росла на очах Віталія, залишилося лише ангельське личко. Здається, Віталік завжди любив Зоряну більше, ніж сестру, і з роками нічого не змінилося. Він знову ховається у дерев'яній альтанці, коли Зоряна захоплено щебече про перемогу на літературному конкурсі. Але Віталій втікає не через те, що досягнення сестри йому неприємні. Він просто боїться почути про нового друга, з яким Зоряна познайомилась на конкурсі.

Зоряна хвостиком бігає за Віталіком, як у старі добрі часи. Іноді вони перебираються з альтанки на стару гойдалку. Іноді мовчки наминають украдений пиріг, який мама приготувала для гостей. Але сьогодні Зоряна підозріло схвильована, і Віталікові не вистачає сміливості спитати першим. Поруч із «сестрою» він ніби перестає почуватися дорослим. Увесь світ гасне, і нічні фарби втягують його розум у летаргічний сон.

— Віталь, можна попросити в тебе пораду? — Зоряна так сильно розхитується на гойдалці, що її очі в темряві нагадують падаючі зірки. Тільки вогники не розбиваються об землю, а злітають ще вище. Так високо, що вночі не розгледіти. У Віталія дихання перехоплює, і тільки скрип старої гойдалки не видає його шумного дихання.

Уверх вниз.

Удар у ліве підребер'я — біль.

Він сам навіть зараз, коли до Зоряни можна дотягнутися рукою.

— Щось трапилося? — Віталій так різко зупиняється, що Зоряна мало не злітає на землю. В останній момент встигає вхопитися руками, щойно торкнувшись носами кросівок неба. Коли Зоряна була маленькою, вона вірила, що на гойдалках можна піднятися вгору. Відштовхнутися з усієї сили і полетіти високо-високо, зчісуючи шкіру гарячими потоками вітру. Але в сімнадцять років ніхто не вірить у казки, бо найсвітліше, що залишається в житті, — це спогади про дитинство. Дитинство давно минуло, і Зоряна думає зовсім про інше.

Вона нервово човгає підошвою по землі, застебнувши куртку до горла. Весняні ночі прохолодні, але холод у грудях Зоряни куди небезпечніший і зліший. Пробирає до кісток так, що ледве вистачає сил зробити вдих. Зоряна лише ловить губами повітря, як риба під крижаними водами.

— Я хочу запросити на випускний хлопця, який мені подобається, — діловитим тоном заводить Зоряна, стукаючи кісточками пальців, — але не знаю, як.

Віталій прикриває очі, судомно притиснувши кулак до грудей. У нього серце так сполохано калатає, що шум цвіркунів зникає глибоко в надрах землі. Він не чує нічого, крім невпинно повторюваного «хлопець, який мені подобається». Наче петля на шиї закручується, й останній крок униз поставить крапку. Віталік так довго боровся з собою. І до чого це привело?

Він ревнує.

Ревнує так сильно, що грудну клітину роздирає болісне виття.

Так несамовито, що хочеться завалитися обличчям у траву й бити кулаками по землі до світанку.

— Що тобі в ньому подобається? — Віталій повертається до Зоряни лише наполовину. Тільки щоб очі дивилися в душу, а обличчя ховалося в нічній тиші. Зоряна нічого розбере, навіть якщо придивиться уважніше. Це почуття не можна побачити раптово, але позбутися його неможливо. Як вічний хрест на шиї.

— Тобто? — Зоряна зістрибує з гойдалки, мазнувши рукавом по холодному ланцюгу. Мороз пробігає по руці так само швидко, як і зникає. Тільки прозоро-бліді крапки сплітаються невидимим мереживом. Зоряна трясе рукою, ніби торкнулась розжареного металу.

— Чому ти обрала його? — Зоряна зникає за фруктовими деревами, але Віталік знаходить її з першої спроби. Дивиться впритул, і в «сестри» коліна підкошуються. Зоряна бачила Віталіка різним, і тема особистого життя завжди залишалося для брата табу. Зоряна боялася ділитися зі старшим братом своїми почуттями, і, здається, вже розуміє причину.

Скільки разів Віталій ставив це питання… Чому Зоряна? Чому його замкнуло саме на ній?

— Мені здається, ми з ним схожі, — Зоряна із мрійливою усмішкою проводить долонею по дереву і вмить зникає за пишною кроною. Кожне слово врізається в ліве підребер'я скалкою, але Віталік слухняно чекає. Він і раніше чекав, бо чекати не боляче. Зоряна крутить на долоні самотній аркуш і говорить з таким захопленням, що Віталій уже не відчуває землі під ногами. — Він слухає таку саму музику, як і я, вибирає фільми мого улюбленого жанру, — Зоряна несподівано вистрибує з-за дерева, схопивши брата за щоку. — А ще в нього ямочки, як у тебе, коли він посміхається.

Віталік спотикається у високій траві, вилаявшись собі під ніс. Небо начебто розколюється на дві частини і падає йому на плечі, притискаючи до землі. Ноги Віталія зовсім не тримають. Як дві стеблинки, що гойдаються на вітрі. Ще один крок — і він упаде.

— Що? — Віталік торкається щоки, на якій відпечаталися подушечки пальців Зоряни, і шкіра наливається багряно-червоним жаром. Віталій ніколи не забуде цього дотику. Теплих слів, яких сестра ще ніколи йому не говорила. Родинний зв'язок, про який усі говорять, тут ні до чого. Зоряна ніби вперше роздивилася у Віталікові хлопця, а не старшого брата.

Зоряна розглядає його з усіх боків, і у Віталія сорочка деренчить. Чи то від вітру, чи то від страху втратити найголовнішу людину. Скільки кроків вони не робили б назустріч один одному, непроглядна прірва потягне за руку вниз. Лети, розбиваючись об скелі. Стираючи з лиця землі все, що нагадує про кохання. Тому що крапку ставлять лише раз.

У Віталія одна жирна крапка на цілу сторінку життя.