Розділ 29. Нерівний двобій

Голос, дзвінкий і сильний, лунав із натовпу біля трону. Вигукував чоловік, закутаний у плащ, з накинутим на голову каптуром. Люди навколо нього захвилювалися, відхлинули барвистою хвилею, а він вийшов з натовпу, який поспішно розступився перед ним, і став перед королем.

- Та це ж Ольсен, бастард Ольсен, - схвильовано зашепотіли гості.

Хлопець був високого зросту, як і його батько король. Русяве, давно не стрижене волосся спадало на очі, під якими залягли глибокі тіні. Видно було, що юнак виснажений і втомлений. Він підійшов до королівського трону і голосно повторив:

- Я вимагаю правосуддя!

Його схопили якісь люди і тримали за руки, але він і не пручався, тільки ще раз вигукнув:

- Справедливості, мій королю! Батьку! - сказав вже тихіше.

Я все ще не могла рухатися. Стояла стовпом, лишень очима кліпала. А ось Тенебріс відволікся від мене, не закінчивши закляття, незадоволено скривився і швидким кроком пройшов повз гостей, які розступалися перед ним, роблячи широку стежку, а потім змикалися у ще тісніший гурт. Мене він залишив стояти у натовпі, непорушну, сковану закляттям, розгублену.

Маг стрімким кроком підійшов ближче до трону і зупинився навпроти Ольсена. 

- Як смієш ти, безсоромний зраднику і саліційський шпигуне, турбувати короля та звинувачувати мене в державній зраді? Був справедливий суд, тебе оголошено ворогом Ледуму, бо докази про твоє запроданство надали найповажніші жителі столиці. Цих доказів достатньо, щоб стратити тебе за віроломність! Всі знають, що ти хотів убити короля і зайняти його місце!

- Суд? - гірко засміявся Ольсен. - Скрутити і кинути в темницю - це суд? Я провів у Павучисі майже півроку! І знаю, що якраз ти, Тенебрісе, хочеш захопити трон і правити Ледумом! Але на заваді став я. Чи не тому ти сфабрикував проти мене справу про замах на вбивство короля? За законом, спадкоємцем короля є його син, а бастард чи ні - не важливо!

- Навіщо мені трон? - заперечив Тенебріс, закипаючи. - Я чесно служу Ледуму і його народу! Я вірний королю!

- Якби не моя наречена, ти знищив би мене. Магда потрібна тобі, бо має надзвичайно сильну магію, і ти сумніваєшся, чи переможеш її. Шантажем ти змусив дівчину скоритися. Та й королівством, фактично, правиш ти, бо мій батько під твоєю магічною владою. Всі це знають. Хіба це не так?

Ольсен роззирнувся навколо. Люди у залі опускали голови й відводили очі. Ніхто не хотів свідчити проти першого радника, сильного чорного мага, якого боялися, як вогню. 

Король Дігон спокійно сидів і спостерігав за суперечкою. (Звичайно ж, не спокійно! Він усе чув і розумів, але не міг прорватися крізь закляття Тенебріса!) Здавалося, йому зовсім не цікаво, про що говорять ці двоє перед його троном.

- Хай Його Величність підтвердить, - репетнув Тенебріс, втрачаючи терпець. - Скажіть, мій королю, хіба я не вірою і правдою служу вам? Адже це правда?

Той байдуже кивнув:

- Так, це правда! 

Принцеси Аля й Мар'яна злякано спостерігали за суперечкою, раптом Мар'яна кинулася до батька в ноги і заголосила: 

- Таточку, таточку, отямся, скажи, адже це не так!

Король якось криво посміхнувся, але нічого їй не відповів.

- Наш батько під закляттям підкорення! - крикнула Аля, кидаючись в ноги королю з іншого боку. - Тату, ти мене чуєш? Ти ж під закляттям?

- Зовсім ні! - гукнув чорний маг.

- Зовсім ні, - підтвердив король.

Дівчата заплакали. Натовп вражено спостерігав за цією сценою. 

А я стояла і нічого не могла зробити! Не було ні Магди, ні Ореста.

Опиратися! З усіх моїх сил! Нічого не виходило, магія була неначе якимось корком запечатана в мені, як вино у пляшці. Всі мої знання, передані Мартусеєм, ледве згадувалися, - дія інформаційних чар майже минула.

- Схопіть цього запроданця! Він шпигував на користь сусідньої держави, яка готується до війни. Ось-ось король Ругеор накаже напасти на наше королівство. Його Величність Дігон Високий вирішив оголосити війну Саліксії! - прокричав Тенебріс, мабуть, зрозумівши, що ситуація слушна для вирішення всіх його проблем одним махом. - Чи не так, мій королю?

- Так! Я оголошую війну Саліксії! - слухняно вторив король.

- І щоб не було ніяких сумнівів у намірах короля, він вирішив завтра стратити бастарда Ольсена як зрадника Ледуму та принца Ореста як спадкоємця ворожого королівства! Чи не так, Ваша Величносте?

Король мовчав. На обличчі його не смикнувся ні один м'яз, і тільки я розуміла, що він зараз переживає. Присудити до страти власного сина! І він має це підтвердити.

- Так, стратити їх! - втомлено проголосив Дігон Високий після паузи.

Натовп захвилювався, люди скрушно хитали головами, дехто швидко пробирався до виходу із зали, тягнучи за собою свої сімейства. Король сидів непорушно і спокійно, тільки жилка на його скроні билася часто-часто. Принцеси заплакали ще голосніше. Ольсен виривався з рук гвардійців, які тягли його до виходу із тронної зали, викрикував щось, але гамір у залі заглушував його слова. Тенебріс посміхався вдоволено, мабуть, від хвилювання забувши про мене. А я стояла у натовпі, як вкопана, і нічого не могла зробити.