Розділ 24. Орест і Марта

Я ні на мить не забувала, що мушу спуститися у підземелля, щоб побачити Ореста. Ця думка тягнула мене як магніт, звала в Павучиху. Залишивши дівчат у Хованці, я поспішила вниз по спіральних сходах. З Правої вежі теж був вхід до підземелля. На щастя, нікого не зустрівши, я спустилася в низький коридор і увійшла до підземної зали. На стінах поблискували тьмяні ліхтарі, стеля тонула в пітьмі. Ага, ось і відгалуження-входи до кожної "ноги"! Біля входу до кожного підземного коридора стояло по охоронцю. Я зробила впевнений вигляд і швидко пішла у бік моєї цілі. Охоронець навіть не ворухнувся. Ого, як вони вишколені! Я б хоч очима змигнула.

Ось і камера Ореста. Серце завмерло, пропускаючи стук. Я зняла закляття з дверей, а потім відімкнула ключем, який дала мені Магда, і увійшла всередину.

За столом у кутку камери біля маленького столика сидів Орест! Був він трохи змарнілим, під очима проступили темні кола. В цю мить я остаточно зрозуміла, що кохаю його. І хай там як буде, я кохатиму його! Може, нам не судилося бути разом, може, він жартує і грається зі мною, але я кохаю насправді, віддано і глибоко! Почуття любові нахлинуло на мене всеохоплюючою хвилею, аж захопило дух.

Побачивши мене, він звузив очі і піднявся. 

- Знову ви! Що на цей раз? Я ж сказав, що не буду підписувати нічого, що нашкодить моєму королівству і моїм людям! Боги, як же ви схожі на неї! В мене просто серце болить, коли я вас бачу!

Я підійшла ближче і зазирнула йому просто в очі. Сльози виступили у мене на очах:

- Оресте, це я.

Він скинувся і почав пильно вдивлятися мені в обличчя.

- Марта!? Марто, що за… Це… Це… ти? Якщо це якийсь фокус, щоб обманути мене…

Він не договорив. Я підняла руку і показала водяний браслет, його подарунок.

Орест ступив крок до мене і обійняв. Я схлипнула і теж притислася до нього. Ми стояли обнявшись, відчуваючи биття серць один одного. Його руки обіймали мої плечі, обличчям він зарився мені в волосся. Прошепотів:

- Дівчинко моя, як же я хвилювався за тебе! Ми розійшлися так несподівано і раптово! Мені так багато треба тобі сказати.

Орест відсторонився і поглянув мені в очі. Дивився серйозно і уважно, а потім видихнув:

- Марто, я кохаю тебе!

І поцілував. Світ вибухнув навколо і всередині мене тисячами гарячих різнокольорових магічних іскор! Його губи, щемкі й гарячі, були настирливими і жадібними. Мене кинуло в дрож. Я відповіла на поцілунок, спочатку несміливо, боячись злякати своє тендітне і несподіване щастя, а потім все більше і більше я ставала спраглою його губ, очей, рук… 

- Марто, крихітко моя, як же я кохаю тебе! - шепотів Орест, цілуючи мої очі, ніжно торкаючись губами волосся. - Я не уявляв, що може бути така залежність від іншої людини! Коли не бачу тебе - вмираю від бажання побачити, а коли бачу - гину від бажання цілувати тебе! Зізнаватися тобі в моїй безмірній любові! Повторювати твоє ім'я - Марта, Марта, Марта!

 - Я… Я… теж кохаю тебе, Оресте, - прошепотіла я, відповідаючи на поцілунки. - Безмежно, назавжди! Як довго я чекала на тебе!

Піднесені хвилею кохання, ми задихалися від любові й збудження, не могли відірватися один від одного.

- Ри-и-и-п, - раптом зарипіли двері темниці.

Я різко обернулася, перестрашена, що це охоронець, або, не дайте боги, сам Тенебріс зайшов у камеру.

Орест зненацька схопив мене за руку і виступив уперед, неначе захищаючи від невідомого відвідувача.

Двері прочинилися ще трошки, і ми вражено побачили, як у камеру заходить… кіт.

- Ня-я-я-в! - протяжно пронявкав Муркотун (а це був він!) і, побачивши знайомих людей, потрюхикав до Ореста. - Няв!

- Муркотунчику, це ти? - недовірливо спитала я у кота.

Кіт почав тертися об наші ноги і муркотіти, натякаючи на те, що його не завадило б і погодувати. От пройдисвіт!

- Звідки він узявся? - здивувалась я, гладячи м'яку спинку Муркотунові. 

- Він зненацька виявився серед моїх речей, коли ми вже далеко від'їхали від столиці, - гмикнув Орест. -  Довелося змиритися і піклуватися про нього всю дорогу. А коли нас затримали, він десь зник. І ось, на тобі, знайшлася пропажа!

Розповідаючи все це, хлопець дивився не на кота, а на мене, наче не міг відірвати погляду від мого обличчя.

- Невже це ти, моє веснянкувате сонечко? Не можу повірити! Звідки? - спитав Орест, знову притягуючи мене до себе і цілуючи в ніс.

Я вже трохи отямилася від Орестових поцілунків, хоча щоки палали, а мої губи ще відчували солодкий смак його вуст.

- Як ми і домовлялися, я їхала разом з вами у передвесільному поїзді. Бармуто мене переховував. Вас схопили, і я мусила сама якось давати собі раду, - посміхнулась я.

- Ти вбила помічницю чорного мага? - глянув насторожено і з болем.

- Ні, Оресте, я не здатна на вбивство, ми порозумілися з Магдою.

- Вона ж співпрацює з Тенебрісом! Він страшна людина!

- Він і людина, і дракон, - я швидко розповіла Орестові про таємницю Тенебріса, яку підслухали принцеси.