Розділ 23. Таємниця мага-дракона

У Правій вежі (вона справді була розташована праворуч від входу в королівський палац) було тихо. Спіральні сходи вивели нас з дівчатами прямісінько в невелику залу, заставлену чудернацькими механізмами та заповнену різноманітними інструментами невідомого призначення. Крізь зачинені вікна, топочучи по карнизах, зазирали цікаві голуби. Навколо стояли величезні апарати, подібні до панцирів черепах, сталеві циліндри різних діаметрів, складені в піраміди одне на одного, шипасті колючі штуки, схожі на гігантських їжаків, та багато інших цікавих речей.

На мої здивовані запитання дівчата пояснили, що їхній дідусь захоплювався винахідництвом. Він підтримував багатьох учених з усього королівства, виділяв їм на експерименти чималенькі суми, а ті переважно розтринькували гроші на різні дивовижі, які потім не працювали. Згодом захоплення дідуся пройшло, а винаходи залишилися. Їх знесли у Праву вежу. Часто тут проводили екскурсії для школярів. Але останнім часом вежу майже не відвідують. Принцеси знайшли тут особливе місце, куди спочатку втікали від гувернанток, а тепер від набридливих залицяльників та фрейлін.

- Дивись, Магдо, - сказала Аля, підходячи до великої прямокутної пластини, яка висіла на стіні. Це розширювач простору.

- Ага, це я його знайшла! - гордо підтакнула Мар'яна. - Просто впала туди ненароком.

- Ми тут колись ховалися від набридливого принца Петрусія з Драфібенду, який вже замучив нас своїми сонетами!

- Я стояла, прихилившись до стіни, - показала Аля на пластину, - і ненароком зачепила цей малесенький гудзичок, а це виявився важіль!

Дівчина показала справді крихітну опуклість на краю пластини. Якщо не придивлятися, то й не помітиш.

- Пластина зникла, і я провалилась у стіну, уявляєш?

 - А я дивлюся, Алька в стінку падає! Я схопила її за спідницю і тримаю! - радісно згадувала Мар'яна. - Отак вона десь у стіні, в я тут, у вежі! Кошмар!

Дівчата розчервонілися, блискали очима і були сповнені радісного ентузіазму.

- А це, виявляється, розширювач простору (ми назвали це місце Хованка), він розширює простір, тобто кімнату, тобто в даному випадку вежу… - заплуталась Аля. - Якщо він активований, то за пластиною з'являється додаткова кімнатка, і туди можна пробратися. Тебе ніхто не бачить і не чує, ми перевіряли!

- Зате ми все чуємо і бачимо, як у вікні! І ніхто про нього не знає!

- Тільки ми!

- Ну, і ти тепер!

- Але ж ти нікому не кажи!

- Нікому, чуєш!

- Добре, добре, - заспокоюю я сестер.

Аля натискає на "гудзичок", і нічого не відбувається, пластина, стіна і все навколо залишається таким, як завжди. Але принцеси впевнено ступають… у стіну.

- Ну, ти йдеш? - питає мене Мар'яна, визираючи зі стіни.

Це дуже незвично і навіть страшно, бачити половину людини, яка стирчить у стіні!

- Т-так! - відповідаю я, беру себе в руки і роблю крок.

Нічого не відчуваю, але через два кроки опиняюсь у невеличкій кімнаті. Тут стоять два стільці, столик, на підлозі постелено ковдру.

- То ви тут обжилися! - схвально киваю я. 

- Ну так, іноді довго тут сидиш, то нудно стає, та й незручно сидіти на підлозі, - пояснює Мар'яна.

Стіни цієї кімнати такі ж, як і стіни у вежі: пофарбовані охрою і де-не-де облуплені.  Їх, видно, трохи викривлено в якийсь інший простір за допомогою сірої пластини, от і утворилася додаткова ніша.

Дівчата, розклавши навколо себе подоли суконь, сідають на ковдру, я вмощуюсь поряд.

- Ти збираєшся рятувати Ольсена? - питає Аля.

- Ти ж знаєш, що його схопив Тенебріс? - продовжує Мар'яна.

- Ми проникли в Павучиху і навіть знайшли його камеру!

- Але там на дверях стоїть страшенно сильне закляття!

- А ми ж не магесси! - скрушно бідкається Аля.

- Ми звичайні принцеси! - підхоплює Мар'яна.

Вони на мить завмирають, вражені їхньою імпровізованою римою, а потім кричать, плескаючи в долоні:

- Вірш! Поезія! Ми говоримо віршами!

Принцеси нагадують мені дітей, які граються в якусь гру і дуже радіють, коли в них виходить. Милі, симпатичні, наївні і добрі.

- То що ви хотіли мені розказати про Тенебріса? - посміхнувшись, питаю я.

- Він дракон! Ти знаєш?

- Ми це нещодавно вияснили! Випадково!

Видно, розчарування поступило на моєму обличчі, бо дівчата навперебій почали пояснювати і розповідати все, що вони вияснили про чорного мага. 

Одного разу дівчата сиділи у Хованці, бо набридливий  Петрусій із Драфібенду якраз гостював у їхньому палаці і привіз купу своїх нових віршів, які він присвячував принцесам по черзі, дивлячись в яку в той час був "закоханий".  Раптом вони почули кроки, і в залу зайшли двоє. Одним з них був Тенебріс, а другим хтось незнайомий. Крізь пластину (як у вікні) було добре видно чорного мага і невисокого літнього чоловіка з різьбленим костуром.

- Проходьте сюди, Ліканте, тут нас ніхто не потурбує, - почули дівчата голос чорного мага.