Розділ 20. Подарунки богів

Я розповіла Магді все. Про Церемонію Перевертання і страшне пророцтво, дракона і Аврелію, мою подорож до Ледуму, про те, чому я зараз тут. Я пішла ва-банк. Реально сприймаючи ситуацію, розуміла, що одна довго я не могла б переховуватись у королівському замку Ледума.

- Погодься, це дуже дивно, коли люди схожі, як дві краплі води. Ще й такі, гм,... нестандартні, як ми з тобою, - підібрала я слово. - Хоч я теж була абсолютно переконана, що я одна в родині. Але відчувши твій характер після магічного втручання, щось похитнуло мою впевненість. Між нами є зв'язок. Який - не знаю. Але якщо, наприклад, подумала я, Магда моя сестра, то це все ставить на місця. Сестри, які загубилися з невідомих причин. Якщо ми такі схожі зовнішньо, то мають бути і внутрішні точки дотику. Моя й твоя магії - червоні! Це доказ!

- Ти хотіла мене вбити? - спитала Магда після довгої мовчанка.

- Ні, ні в якому разі! Я не здатна на це! Саме тому вчилася магічному впливові, щоб не допустити цього!

- Добре, припустімо на мить, що ми сестри, - кивнула головою Магда.

Ми сиділи за столом навпроти одна одної, і я бачила своє віддзеркалення у цій дівчині. Магда продовжила:

- Тоді як так вийшло, що я мешканка Ледуму, а ти живеш у Саліксії? В тебе, мабуть, і батьки є? - вона скривилася.

- Ні, мама з татом померли, коли я була маленькою. Є бабуся з маминого боку.

- У мене нікого немає, - занадто різко промовила Магда, - я сирота.

- Отже, ти теж не бачила своїх батьків? Можливо, тут криється загадка? А що як нас розлучили в дитинстві? Бабуся ніколи не розповідала мені про те, як померли батьки.

- Я виросла в Будинку щасливих дітей, - гірко посміхнулася Магда.

- І ти вижила? - охнула я.

Будинками щасливих дітей називалися сиротинці Ледуму, які мали дуже погану славу. Діти там утримувалися в кошмарних умовах, ходили чутки, що їхню працю використовували на нелегальних і підпільних підприємствах, досягали повноліття одиниці.

- Я рано відчула магію. Моя ініціація відбулася тоді, коли до мене ну дуже наполегливо почав чіплятися директор школи, - дівчина примружила очі. - Я рознесла його кабінет, поранила охоронців, а сам він був добряче покалічений. З тих пір мене почали боятися. Не чіпали. До пори до часу. Директор вийшов з лікарні, і…

Магда замислено дивилася у вікно, де у прочинене вікно зазирав повний місяць.

- Співчуваю, - промимрила я.

- Ні, ти не знаєш, як це воно, не спати вночі і чекати, коли прийдуть тебе вбивати! Або тихенько прокрадатися на кухню, щоб вкрасти шматок хліба, бо ти голодна, бо не їла нічого в їдальні, боячись отруєння. Коли ти йдеш по вулиці, а на тебе з-за рогу на величезній швидкості вилітає карета, коли найманий маг скручує тебе невідомим заклинанням, а ти борсаєшся, задихаючись… Та що тут говорити! - махнула Магда рукою. -  Я врятувалася завдяки магії, яку почала опановувати сама, методом спроб і помилок.

- А потім?

- Потім я втекла. Мені набридли ці смертельні змагання. Бродила вулицями столиці, прибилася до місцевої голоти. Крала, щоб було що їсти. Жила в якихось нетрях разом із сотнями таких, як я. Але про те, що я маг, нікому не розповідала. Одного разу я сильно захворіла. Якось уночі зрозуміла, що вмираю. І з останніх сил попленталася на Сувілку.

- Сувілка? А що це?

- Це гора неподалік міста. З нею пов'язано чимало легенд, кажуть, якщо побачиш перший промінчик сонця на світанку, - здійсниться твоє бажання. Там дуже гарний краєвид. Я вирішила перед смертю востаннє подивитися на сонце. На горі обладнано оглядові майданчики, щоб милуватися сходом і заходом. Тут же - відкриті кав'ярні, магазини сувенірів, все як треба, - посміхнулася Магда. - Та то для багачів. Біднота йде окремою "дорогою сонця", крутою й небезпечною. Я ледве повзла по ній, вже нічого не бачила навколо. А потім впала і померла.

- Померла? - я аж підскочила. - Ти ж жива!

- Ну, так, ледве вижила. Була на межі життя і смерті. Лікар, який опікувався мною, потім сказав, що я три дні була майже на тому боці. А потім чомусь повернулася.

-  Тебе хтось врятував?

Магда кивнула, в її голосі відчулося тепло: 

- Це була людина, яка стала моїм життям, моїм коханням, моєю пристрастю. Це той, за кого я віддам життя, не вагаючись. Мій майбутній наречений.

Я мовчала. Про кого це вона? Сподіваюся, не про… Я боялася спитати, хто ця людина. Магда продовжила:

- Я все життя була одна. Зараз, дивлячись на тебе, я хочу повірити, дуже хочу… Але не можу. Не може бути такого щедрого подарунку богів ще раз. Рідна сестра. Це звучить так гарно, і так хочеться повірити!  Але я вже знаю, що боги дуже мінливі у своїй прихильності: вони дають тобі надію, а потім жорстоко шматують твої сподівання. Бо один раз я отримала в дар свою любов, свого коханого Ольсена! Але, видно, богам стало нудно, а моїх страждань недостатньо, бо я його майже втратила!

Нарешті я почула, як звали нареченого Магди, і камінь упав з моєї душі, я полегшено зітхнула. Чомусь подумала, що коханням Магди був чорний маг Тенебріс. Бо ж з якої причини дівчина тут, біля нього, виконує його вказівки й накази?

Після останньої фрази дівчини я обережно спитала: