Розділ 17. Подорож до Ледуму

Вчора увечері я лягла спати дуже пізно. До темряви під керівництвом Мартусея вчилася керувати своєю магією і звикала до нового характеру, який з'явився в мені.

А повернувшись у свою кімнату, я побачила на ліжку водяний браслет Ореста. Сльози мимоволі потекли з моїх очей. Що це було? Подарунок-надія, знак любові чи просто відкуп за принесені образи та марні сподівання? Я не знала відповіді на ці питання. Але браслет чомусь одягла.

Після "Інформаційної атаки" я стала іншою. Злою, зарозумілою, роздратованою, жорстокою,.. нещасною. Мабуть, такою була та дівчина, помічниця чорного мага, інформацію про особистість якої Мартусей додав до моєї власної (шпигуни його працювали на відмінно!). Її звали Магда. І це дуже дивувало мене, але чомусь здавалося природним, що її ім'я перегукується з моїм.  Але в той же час я була і собою, Мартою, яка дуже не любила себе, свою зовнішність, переживала через якісь дурниці і… кохала Ореста.

Зранку Бармуто і я попрощалися з драконом і телепортувалися до театру, де в Арсена була власна гримерка.

- Марто, я бажаю тобі удачі! - сказав Мартусей на прощання. - Як би не закінчилася наша задумка, я дуже тобі вдячний! І якщо щось піде не так, я обов'язково вас витягну звідти! Клянуся!

Пізніше Бармуто розповідав мені:

- Ти не думай, Марто, що батько сам не пробував урятувати маму. Одразу ж дізнавшись, де Аврелія, Мартусей полетів до королівського палацу Ледума. Спробував відбити її силою. Але сила чорного мага була більшою. Мало не позбувшись крил, Мартусей повернувся додому. Потім було кілька спроб викрасти Аврелію за допомогою шпигунів і своїх людей. Всі невдалі. Після останньої - драконицю перевели в більш магічно захищену темницю. Наша спроба - остання надія дракона.

В театрі Арсен замкнув мене в гримерці, наказавши вести себе тихо-тихо, а сам поїхав у королівський палац.

Через кілька годин кортеж принца повинен був виїхати. У королівських передвесільних, весільних і післявесільних подорожах, які були традиційними в Саліксії, ніколи не використовували телепорти, а їхали дорогами, відвідуючи найбільші міста королівства, демонструючи підданцям прихильність і лояльність.

Спеціальний вантажний фургон підігнали до театру, і робітники почали виносити театральні реквізити Бармуто: декорації, костюми, інструменти. Вже коли він був повністю завантажений, блазень відпустив робітників, відіслав візника в сусідній магазин за кавою в дорогу, а сам тихенько провів мене всередину фургона. Я влаштувалася за ширмою та купою різнокольорових костюмів на якихось ковдрах і подушках. Тут вже стояв кошик з їжею та напоями. В кутку сором'язливо притулилося відро з кришкою (зиркнувши на нього, я почервоніла).

- Я замкну тебе ззовні, Марто, - пояснював Бармуто. -  Ключ від фургона є тільки в мене. На стоянках я спробую навідувати тебе. Головне, щоб ти поводилася тихо. За годину до кордону я попереджу, щоб ти встигла випити магічне зілля й одягнути маску. Голову замотай хусткою, щоб не було видно твого рудого волосся.

Бармуто сунув мені в руку пляшечку з якоюсь рідиною і маску.

- Все буде добре, Марто, я вірю в це, - підбадьорив мене Арсен.

- Сподіваюсь, - посміхнулась я. - Принаймні, це найцікавіша пригода, яка відбувається в моєму житті. Намагатимусь ставитися до цього філософськи.

- І ще, я повідомив твоїй бабусі, що з тобою все гаразд, але я не можу поки розповісти, де ти. Вона дуже хвилювалася. А потім сказала: якщо Марта потрапила в халепу, то я співчуваю халепі!

- Впізнаю бабусю! - в мене потепліло на серці. - Дякую, Арсене!

- Тримайся, Марто, в нас усе вийде! - Бармуто обняв мене, поцілував в щоку і вийшов з фургона. Клацнув, провертаючись, замок. Я залишилась одна.

Їхати було нудно й темно. Вікна у вантажному фургоні не передбачалися. Добре, що було не холодно, надворі вже по-весняному гріло сонце, яке іноді гострими промінчиками пробивалось у вузькі шпарини між стиками фургонних дощок. Я знайшла шпарину, ширшу від інших, і пробувала щось розгледіти ззовні. Зелена трава, іноді ноги коней і людей - ось і все, що я бачила. Плюнула і кинула цю затію.

Зате чути у фургоні все, про що говорили поряд з ним, було дуже добре. Особливо відзначився візник, який часто і голосно кричав на коней. Із лайки, яку він використовував, можна було скласти невеликий словник. Спочатку я червоніла від тих слів, а потім звикла і навіть зацікавилася. Кілька особливо цікавих висловів навіть вивчила напам'ять. А що, може, колись в житті і знадобляться! От як мені було нудно. Я багато спала. Нарешті відпочила від придибенцій у драконовому замку.

А взагалі мені, рухливій від природи, було важко перебувати в замкнутому просторі. Я навіть пробувала робити якісь фізичні вправи, так, щоб це було тихо, але розганяло кров. Виходило погано, авжеж, з моєю-то вагою!

І ще, я багато думала. Про себе, Ореста, Марсану, своє несподіване кохання. Чи справжні заручини чи ні, мене вже не цікавило. Після того, як на мене було накладено інформаційну ауру Магди, щось змінилося в мені. Я вже не була тією закомплексованою і життєрадісною Мартою, якою була раніше. Я поглянула на себе наче збоку. І зрозуміла нарешті, що в коханні немає гідних чи негідних, є просто двоє з одним серцем. Рівних, закоханих. 

Кілька разів заходив Бармуто, начебто щось узяти в фургоні. Зазирав до мене, мовчки кивав, показуючи жестами, що все йде по плану, і йшов геть. Так пройшло два дні. Ми проїхали полонини, піднялися в гори, перетнули перевал і спустилися вниз з іншого боку гір до кордонів королівства Ледум.