Розділ 14. Розчарування і відкриття

-  Ох і натворила ти, дівчино, ох і начудила! Горе мені з такими гостями! Як сама жива зосталася! - Соллі провела мене по довгому коридору до великої зали, де крізь бічні скляні двері було видно відкриту веранду з широким навісом.

У залі стояв Орест, який, очевидно, чекав нас. Він мав зморений і втомлений вигляд.

- Дякую, Соллі, - сказав принц, - я проведу Марту.

Соллі лукаво підморгнула мені і, бурмочучи щось типу "ну, ну, подивлюся я, як воно далі буде, дурить дівці голову, молодість, молодість", пішла геть.

Орест підійшов до мене і взяв мої руки у свої:

- Марто, як ти?

- Добре, - сказала я.

- Ти знову знітилася, це так зворушливо! Я дуже скучив за тобою! А ще - страшенно переживав за тебе.

- Дякую, - прошепотіла я. Згадала, як тоді, коли я прикидалася сплячою, Орест розповідав Бармуто про те, що я йому подобаюся.

- Марто, ти мені дуже подобаєшся! - наче прочитав він мої думки. - А в хлопчачому одязі ти просто неймовірно приваблива! Хочу бачити тебе кожну хвилину, кожну секунду… Відчувати твої руки в моїх. Цілувати їх! Цілувати тебе!

Він почав цілувати мої руки, а я не знала, що робити, бо також була переповнена ніжності й любові. Все життя отак стояла б біля нього! І слухала б такі незвичні для мене слова. Ніхто й ніколи не говорив мені такого!

Я не наважувалася підняти очі, бо боялася порушити цю тендітну мить щастя.

- Дівчинко моя, подивися на мене. Виникли певні обставини, я маю тобі сказати дещо дуже важливе, - попросив Орест.

Я підняла голову і зазирнула йому в очі. Весь світ завмер, зник. У ньому були лише ми двоє. Орест і я. До біса переживання і сумніви! Я кохаю його! Серце билося часто-часто, подих захопило від хвилі почуттів. Наші губи наблизилися.

- Оресте! - раптом почувся репетливий голос. - Ми поспішаємо!

Марсана. Вона підійшла до принца, який чомусь при звукові її голосу випустив мою руку і відступив від мене.

- Як добре, Марто, що ти вже на ногах, - сказала Марсана, беручи принца під руку і тулячись до нього всім тілом. - Тут і попрощаємося! Ми з Орестом якраз збираємось повертатися додому. Звичайно, це ще наша маленька таємниця, але Орест зробив мені пропозицію руки і серця! Ми повертаємося у королівський палац, щоб усім оголосити про наші заручини, правда, коханий?

Заручини? Я мовчки дивилася на принца. Мої руки ще пам'ятали тепло його рук і губ, а серце ще билося в барабанному ритмі. А от Марсанині слова злими п'явками вже влізли у вуха і повернули мене до реальності. Принц незадоволено смикнув бровою і... промовчав.

- Можеш нас привітати! У Мартусея виник якийсь геніальний план, яким він ні з ким не ділиться. Але сказав, що принц і я в замку вже не потрібні. Нас відправляють додому телепортом зараз же. Правда ж, як це чудово, що все так несподівано гарно і швидко вирішилося!

Марсана ще щось щебетала, а я взяла себе в руки і сказала:

- Вітаю вас, Ваша Високосте, із заручинами! Щастя і кохання!

- Марто, я якраз хотів тобі все розказати і пояснити, ти все неправильно зрозуміла! - скрикнув Орест, намагаючись взяти мене за руку.

- Так, я згодна, я все зовсім, ну, зовсім зрозуміла неправильно! - підтвердила я, наголошуючи на останньому слові. - Прощавай!

А потім, карбуючи крок, рівно і прямо пішла до дверей веранди і захряснула за собою двері, аж забрязчали шибки.

Сонце вдалині вже заходило за гори. Піки найвищих гір, покриті снігом, сяяли  у призахідному сонці. Було дуже холодно, але я була одягнена в теплий плащ з каптуром, який дала мені Соллі. Я трохи постояла на порозі, приходячи в себе. Ні, вже досить! Я не буду плакати чи хвилюватися! Орест, як усі хлопці, брехун і лукавець. Вони з Марсаною знайшли одне одного, два чоботи пара! Геть з моїх думок!

Вигляд з веранди був вражаючий! Гори, гори, гори… Я очікувала тут також побачити багато дерев, як у звичайному саду. Але мене чекало розчарування. Навіть не так: здивування і зацікавленість. Садом назвати ті дерева, які росли навколо, було важко. Тут були невисокі, подекуди покручені чи то кущі, чи то дерева. На оригінально зробленій клумбі, декоративно прикрашеній камінням, росли білі й дуже гарні сніжно-білі квіти, схожі на зірочки. Невже це едельвейс? Я аж ахнула від несподіванки. Це просто диво!

На веранді стояв столик з горнятками чаю і солодощами. Навколо столика - кілька зручних плетених крісел з пледами. Тут вже сиділи Бармуто й Мартусей. Тільки не було Ореста й Марсани. Ну й нехай!

- Вітаємо вас, Марто, - піднявся дракон і допоміг мені сісти. - Як ви себе почуваєте?

- Дякую, добре, - відповіла я.

- Ох і перехвилювалися ми! - сказав Бармуто. - Я дуже радий, що тобі краще.

- Ну, як вам наш сад? - спитав дракон з такою гордістю, що я подумала, що сад десь в іншому місці.

- А це сад? - перепитала я.

- Ах, ви ж не мешканка гір, ви всього не знаєте! - трохи образився Мартусей. - Це ж сад, який знаходиться вище верхньої межі лісу! Ви знаєте, що це таке? Вище цієї межі рослини не можуть рости. А тут прижилися, і без магічної підтримки! Це чудо! Вище цієї лінії дерева (та й будь-які рослини) не здатні або майже не здатні до росту. Вони ростуть дуже повільно, бо тут дуже холодно, сильні вітри, часто багато снігу. Це зараз у нас весна. А взимку тут все в снігу! Виживають найсильніші!