Розділ 12. Плани чорного мага

- Невже? - запитала я. 

Сподіваюся, спокійно, бо всередині щось стислось у колючий клубок і почало колоти в груди, аж захопило подих.

- Так, - підтвердила Марсана, розчісуючи своє довге волосся. - Ще на балу ми з ним розмовляли про те-се, він розповідав мені про свої пригоди у Військовій академії, а я - про моє шкільне життя. Потім сказав, що я дуже гарна і мрія всіх хлопців королівства. Ми ще трохи поговорили про Церемонію Оглядин. "Ваше кохання, Марсано, - сказав він, - ходить біля вас, а ви й не здогадуєтеся. Так часто буває." Звичайно, я здогадалася, що це він казав про себе! Бо при цьому Орест подивися на мене так пристрасно, що в мене аж мурашки побігли по тілу. Я така щаслива!

- Гм, - видушила я з себе і поспішила у ванну кімнату.

Коли я вийшла, то побачила слугу, який приніс нам вечерю. Це був невисокий кремезний чоловік з окладистою бородою і невеличкою лисиною. Він якраз розставляв страви на столику.

- Добрий вечір, - привіталася я.

- Доброго здоров'я, неоторо, - гучним басом відповів він, посміхнувшись.

Добре, що я одягла штани і сорочку, а то згоріла б від сорому, якби вийшла в халаті. Бабуся привчила мене завжди мати ідеальний вигляд перед прислугою і бути коректною та ввічливою. Як зараз чую її голос: "Марто, прислуга - це люди, які заслуговують на пошану і вдячність. Вони працюють задля нас, виконуючи ту роботу, в якій ми з тобою некомпетентні. Це треба поважати!"

- Пригощайтеся, неотори, - пробасив чоловік. - Смачного!

- Дуже дякуємо! - відповіла я за двох, бо Марсана скорчила презирливу гримаску.

Але коли чоловік, вклонившись, пішов до виходу, вона гукнула:

- Гей, як вас там!

- Гавраній, неоторо, до ваших послуг.

- Так, так, - скривилася вона, - чи є у замку відетос, чи щось подібне? Мені треба зв'язатися з батьками, неором і неоторою Баргольськими, щоб повідомити, де я знаходжуся! Вони там, мабуть, місця собі не знаходять, не знаючи, де я.

- Ні, неоторо, на жаль, немає, бо в замку майже не діє людська магія.

- Який жах! Як же ви тут живете? І що ж мені робити?

- Із цим питанням вам треба звернутися до Його Величності, короля Мартусея Золотого.

- Кого?! - Марсана трохи не впала зі стільця.

- Нашого господаря, власника цього замку, - пояснив слуга. 

- Він король?

- Так, король драконів Північних теренів, - хитнув головою Гавраній. - З вашого дозволу, я залишу вас.

І слуга пішов. Ми з Марсаною мовчки їли і думали кожна про своє.

- Це ж треба, - сказала вона після довгої мовчанка, допиваючи чай. - Король. Це зовсім усе змінює.

Я запитально поглянула на неї. Але вона вже встала і почала готуватися до сну.

"Ну й нехай", - думала я потім, лежачи в ліжку і дивлячись на місяць у вікні. - "Хай вони будуть щасливі. Вони підходять один одному: обоє красиві, багаті, успішні. Марсана й Орест." Аж різонуло по серцю. Все ж таки я, мабуть, закохалася, раз так гостро сприймаю слова Марсани.  Так, Марсана й Орест - ідеальна пара. "А я товста незграбна корова!" - так завершила я свій внутрішній монолог, трошки поплакала і заснула.

Зранку випогодилося. У вікна заглядало яскраве сонце, і я змогла, нарешті, побачити гори. Це було неймовірно! Замок Мартусея стояв майже на вершечку однієї з найвищих гір. Скрізь, куди сягало око, було видно величезні гори, їхні схили та вершини. Піки гір у вранішньому тумані громадилися один за одним і зникали за обрієм. Далеко на небокраї виднілися лише їхні примарні обриси.

Раптом я побачила вдалині, над горами, якогось великого птаха, що наближався до замку. Чим ближче птах підлітав, тим більший у розмірах він ставав. Це був дракон! Граційній і досконалий у польоті, він вражав красою і силою. Широкий розмах крил, високий колючий гребінь на шиї, гострі шипи на лапах - це був не просто дракон, це був дракон-хижак, в ногах якого лежав увесь світ!

Дракон пролетів мимо наших вікон і приземлився десь за замком. Ох, це, мабуть, був Мартусей.

Марсана зі мною не розмовляла, і я була цьому неймовірно рада. Зранку мені все здавалося ще гіршим. Орест не виходив у мене із голови. А Марсана, така красуня, маячила перед очима і нагадувала про моє вчорашнє розчарування. Коротше кажучи, я страждала від ревнощів. Поглянемо правді в очі. От дурепа.

Штани й сорочка, а особливо камзол, чудово підійшли мені, а чоботи на невисокому підборі зробили мою фігуру не такою об'ємною, як завше. Дзеркало у ванній показало мені зовсім незнайому рудоволоса дівчину, якій неймовірно личило чоловіче вбрання. Хоча щоки, як завжди, круглі й веснянкуваті, мене дратували. І на голові було казна-що. Я розчесалась і зробила собі хвіст, бо ніколи не любила складних зачісок.

А от Марсана вдягалася дуже довго і ретельно. Вона покликала до себе Соллі, і та допомагала їй одягатися, зачісуватися, робити макіяж. Як не дивно, Соллі була з цього дуже задоволена. Майже щаслива.

- Як я скучила за цими штучками, - сказала вона, допомагаючи Марсані затягнути корсет шикарного блакитного плаття. - Моя Аврелія, коли збиралася на якісь урочистості, теж гарно вбиралася. Як почне розчісуватися, як почне приміряти наряди - то аж дим іде! Всі лахи по кімнаті розкидані, ми з дівчатами бігаємо, як навіжені, допомагаємо.