Розділ 11. Так чи ні?

- Що? - скрикнула я, дивлячись у чотири пари спрямованих на мене очей. - Я не розумію, при чому тут я? І взагалі, може, то йшла мова про якусь іншу дівчину! - я зиркнула на Муркотуна. - І кота.

- Не може бути таких точних і влучних збігів! - заперечив Бармуто. - Після пророцтва все пішло наперекосяк, і кожна деталь, вчинок, натяк стають дуже важливими!

Я обурено засопіла і промовчала, продовжуючи гладити кота, який зручно влаштувався на моїх колінах.

- Рудоволосих дівчат багато. Може, це й Марта. А може, й інша дівчина, - захистив мене принц. - Але ми поняття не маємо, яка її роль у всій цій історії.

- Все дуже заплутано, - підтвердив дракон. - Тому зараз я запрошую трохи відпочити у моєму замку, а завтра, на свіжу голову, ми обговоримо з вами, як бути далі. Бо наразі маю ще досить тривожні новини, але чекаю на їх підтвердження сьогодні вночі.

Мартусей підійшов до дверей і виглянув у коридор.

- Соллі, я так і знав, що ти тут крутишся, - гукнув він. - Проведи наших гостей до їхніх кімнат, будь ласка.

- А що я? Я тут у справах проходила! - почули ми відповідь бабці. - Ходімте зі мною, розбишаки, покажу, де будете спати.

Соллі зняла верхній одяг і була тепер у строгому довгому коричневому платті і білому фартушку. Вона провела нас по коридору до наступних дверей.

- Отуто дівчата, - відкрила вона двері, - а осьдечки хлопці, - показала на двері навпроти. - І пристойно себе ведіть, безсоромники! - прикрикнула. - Знаю я вас: як ніч наступає, то зразу ж хі-хі, ха-ха, я просто зайшов сказати "добраніч", я просто вийшла подихати свіжим повітрям… Вечерю вам принесуть у кімнати, бо ніколи вже розміщатися у їдальні, пізно вже. Одяг у шафах, можете вибрати будь-який.

Хлопці загигикали і пішли у свою кімнату.

- Я сказала, хлопці осьдечки! - гарикнула раптом стара.

Всі обернулися, втягнувши голови в плечі. До кого це вона? Муркотун, який вже рушив у бік дівчачої кімнати, притис вуха до шиї і, розвернувшись, шмигнув у прочинені двері до хлопців.

- Отак! - задоволено кивнула Соллі.

Ми з Марсаною увійшли до просторої, колись затишної кімнатки. Тут було чистенько, видно, нещодавно поприбирали. Стояли два ліжка, на яких було застелено свіжу білизну, столик, шафа, окремі двері вели до ванної кімнати. Проте в кімнаті відчувався протяг з вікон, трошки тхнуло цвіллю, було зрозуміло, що тут довго ніхто не жив. Соллі потопталася на порозі, зиркнула строго і пішла.

- Яке ліжко вибираєш? - спитала я у Марсани.

- Фе, вони обидва недолугі й незручні! Я звикла спати комфортно.

Я знизала плечима, підійшла до ліжка, яке стояло біля вікна, і сіла.

Марсана покопалася в шафі, взяла якесь плаття і подибуляла до ванної кімнати (вона все ще була в черевичках на високих підборах, співчуваю їй). Скоро звідти почувся шум води.

Так, ми були брудні, як поросята, бо добряче вивалялися в темниці у багнюці. Я знайшла в шафі жіночий одяг, який зовсім мені не підходив. Бо не налазив! От горе. Як же я перевдягнуся, коли ніякий одяг мені не підходить? "От корова", - вже звично обізвала я себе. І що ж робити? Раптом мені сяйнула чудова думка, і я зірвалася з місця й побігла з кімнати.

У хлопців двері були напіввідкриті. Я тихенько зазирнула і погукала:

- Агов, Оресте, Арсене! - відповіді не було. 

Їхня кімната була точною дзеркальною копією нашої, мабуть, це були гостьові кімнати. З ванної теж чувся шум води. Я потихеньку прокралася до їхньої шафи і відчинила дверцята. О, те, що треба! І сорочка нормальна, і камзол зеленого кольору (мені личитиме!), і ці штани візьму, і чоботи наче невеликого розміру, будуть на мене... Я так захопилася пошуками одягу в шафі, що зовсім не почула, як хтось вийшов із ванної кімнати.

Отямилася лише тоді, коли біля мене хтось голосно спитав:

- Марто, це ти? Що ти тут робиш?

Я завмерла, як кіт, застуканий біля миски зі сметаною. Обернулася, і трохи не впала від несподіванки. Відчула, як почервоніли мої щоки і запалали вуха. З ванної кімнати, виявляється, вийшов Орест, одягнений лише в… рушник на стегнах. Він стояв дуже близько біля мене. Мокре волосся на голові закучерявилося ще більше, роблячи його схожим на розбишакуватого хлопчака. На оголеному торсі поблискували крапельки води… Я змусила себе відвести погляд і промурмотіла:

- Я, я.., - голос зненацька захрип. - Я тут хотіла одяг у вас попросити, переодягтися, бо, ну, мені не подобається той, що в нас у шафі. Зайшла, вас немає нікого, от я і … - в кінці я вже зовсім перейшла на шепіт від сорому.

Оце вляпалася. Орест гмикнув і підійшов ще ближче (хоча, куди вже ближче, ми й так стояли майже впритул!).

- Звичайно, бери, що хочеш, - сказав принц, дивлячись мені в очі. - Муркотун кудись вибіг у коридор, і Арсен пішов його шукати. Тому й двері були відчинені, - пояснив він, все так і не відриваючи від мене погляду.

- То я піду, так? - чомусь запитала я, намагаючись зосередитися, бо думки геть зовсім розбіглися, і бачила я тільки Орестові очі і… губи.

- Ну, так, - сказав він, простягнув руку і заправив пасмо волосся мені за вухо. А потім погладив по щоці, продовжуючи свій рух рукою. Рука була тепла і м'яка. Приємна.